Відомо, що впевненість у собі значною мірою залежить від відчуття, що ти “можеш”!
Безперечно, те, що ми почуваємося менше або більше “здібними”, залежить від того, скільки ми здобули в житті успіхів або зазнали поразок, однак – без жодної тіні сумніву – саме наш підхід до подій вирішальним чином упливає на те, стануть вони успіхом, чи поразкою.
Передусім “успіх” і “поразка” – це, по суті, оцінка, яку ми самі ставимо власному досвідові як такому. Йдеться не лише про сам факт, а й про те, як ми його класифікуємо. Те, що хтось вважає “поразкою”, інший може назвати “випробуванням”, а це звучить уже зовсім інакше…
У наступному розділі, “Учимося ходити”, поговоримо про те фундаментальне значення, яке має для розвитку вмінь і навичок трактування помилок як уроків. У цьому місці, однак, слід наголосити на тому, яким “завченим” є спосіб оцінки й класифікації наших переживань і досвіду.
- Отож, стисло кажучи: аби дитина була впевненою в собі, треба, щоб вона відчувала, що щось може, а для цього їй потрібен певний успішний досвід. Щоб здобути його, слід передусім спробувати щось робити, терпеливо повторювати спроби, не знеохочуватися тощо. Проте індивідуальне відчуття того, що ти щось умієш або ні, залежить від тривалості твоєї пам’яті про успіхи і від ваги, якої надаєш поразкам.
Кожен з нас упродовж п’яти хвилин може відчути себе переможеним або переможцем. Це залежить від того, що буде складено – повний перелік успіхів чи розчарувань і невдач, яких довелося зазнати у житті. Адже нікому не бракує пунктів ані для першого, ані для другого списку!
У цьому випадку йдеться про вплив, який має спосіб думання батьків на почуття безпеки дітей. Діти засвоюють, переймають схеми мислення, а не вигадують їх. Якщо батьки мають звичку цінувати всі успіхи дитини й не надавати великої ваги її поразкам, то загальне враження, яке складеться в дитини про себе, звичайно ж, буде таке: вона вважатиме себе дуже здібною особою. Якщо ж батьки докоряють дитині всіма її невдачами й не звертають уваги на успіхи, вона почуватиметься ідеальним утіленням поразки, тобто гірше, ніж утілення поразки, яке навіть не є “ідеальним”!
Розглядаючи вищенаведені приклади, я не порушувала одного питання. Кожна людина має, кажучи просто, вроджені таланти, схильності, покликання… а також слабкі риси, які роблять її зовсім не здатною виконувати певні види діяльності! І справа тут не лише в тому, що треба вправлятися.
Важливо відкрити вроджені таланти дитини й допомогти їй розвивати й культивувати їх.
Якщо ж ідеться про те, чого вона не здатна робити, то достатньо, щоб ці вміння досягали рівня, потрібного для того, аби вижити. Зрештою, зовсім не потрібно, щоб ми всі все вміли!
Коли хтось виконує щось, до чого має вроджені здібності, то робить це охоче, швидше, ніж інші, прогресує, легше долає труднощі й, певна річ, досягає значно кращих успіхів, які приносять йому більше задоволення.
А якщо хтось робить те, до чого не має здібностей, то дуже мучиться й досягає мізерних результатів. Така людина може навіть оволодіти цією справою, але не талантом, тож цей вид діяльності все одно не приноситиме їй великого задоволення.
Пропонуючи дитині різні заняття, пам’ятаймо про це. На жаль, батьки, визначаючи, чого повинна навчитися дитина, часто керуються радше загальними схемами. Є схеми, обумовлені культурними традиціями, а також стандарти, які не враховують винятковості й особливих здібностей конкретної дитини.
Часом батьки пам’ятають те, що самі дуже хотіли робити, але не могли. Тож їм здається, що створення для дитини можливості займатися цією справою буде чудовим подарунком для неї. Проте це не так. Дитина, навіть маленька, є індивідуальністю, має власні прагнення, хоча їх ще повністю й не проявляє.
Насправді батьки зроблять дитині найпрекрасніший подарунок, якщо будуть пильними й звертатимуть увагу вже на перші ознаки того, що їй притаманні певні схильності, й сприятимуть їхньому розвиткові або ж проведуть низку різних досліджень і випробувань, щоб виявити її специфічні здібності.
Кожен з нас має якийсь винятковий талант до чогось (або навіть більше талантів!). Перший крок полягає в тому, щоб їх виявити. Потім майже автоматично відбувається розвиток, а задоволення й відчуття, що “можеш”, з’являються спонтанно, коли починаємо рухатися “своєю природною територією”.