Клавдіо вчиться самостійно робити перші кроки. Тримаючись за мамину руку, він ходить вітальнею. Кроки Клавдіо на разі ще дуже невпевнені: ставить одну ніжку, піднімає другу, потім переносить вагу тіла вперед і швиденько робить три або чотири хиткі крочки… Усе це – практичні спроби оволодіти складною комбінацією рухів. Теоретичної науки, яка могла б допомогти, немає…
Хлопчик відпускає мамину руку. Час від часу показує, що хоче спробувати сам, а мама погоджується, хоча, на її думку, це ще зарано. Але підлога в кімнаті застелена килимом, тож нічого поганого не мало б статися…
Отож, Клавдіо сам вирушає в одну зі своїх перших подорожей: три чи чотири кроки робить майже ідеально, але потім криво ставить ногу, з усіх сил намагається втримати рівновагу й… падає на землю. Клавдіо дивиться на маму. Вона всміхається йому: “У тебе чудово виходить!”
Дитина встає, щоб знову спробувати, але тепер бере маму за руку. Чотири чи п’ять кроків, зроблених з надзвичайною майстерністю, додають йому сміливості, й він знову відпускає мамину руку…
Виглядає кумедно, здається, що це еквілібрист, який вчиться ходити по канату… Ось він захитався, ледь не впав, але останньої миті повернувся до вертикальної позиції, зробивши кілька акробатичних рухів! Поки що його рекорд становить п’ять кроків без падіння, та раптом, на четвертому кроці, центр ваги тіла зміщується, малюк марно намагається втримати рівновагу, балансуючи руками, наче бабка крилами, і врешті знову приземляється на підлогу.
На очах Клавдіо з’являються сльози, але тієї ж миті він опиняється в обіймах матері, яка сердечно пригортає його й обсипає похвалами. Добре! Чи готовий він до наступної спроби?
Почати знову
Ми всі пройшли через це, хоча й не пам’ятаємо!
Якщо сьогодні вміємо ходити, то це означає, що колись ми цього навчилися. Напевне, то був довгий період зусиль, безперервний процес “спроб і помилок”, час наполегливих старань, які, незважаючи на падіння, тривали доти, доки ми врешті не почали контролювати свої рухи. Ходити – це зовсім нелегко!
Усвідомиш це, спробувавши походити із заплющеними очима, “вслухаючись” у те, що діється всередині твого тіла. Тоді зрозумієш, як багато дрібних рухів треба водночас скоординувати й організувати, щоб зробити крок і, рухаючись, зберегти стабільним центр ваги й рівновагу. Це таки нелегко! Та все ж тобі вдалося. Терпляче тренуючись, пробуючи й відмовляючись від нових спроб, багато разів падаючи, ти врешті досягнув мети!
Звичайно, з чиєюсь допомогою. Дитина, яка лежить, не може встати й просто почати ходити. Їй потрібен провідник, хтось, хто триматиме її за руку під час перших спроб, хтось, хто додасть їй відваги й заспокоїть, якщо вона впаде.
Психологічні дослідження процесу опанування моторних навичок доводять, що швидкість і легкість, з якою дитина вчиться ходити, великою мірою залежать від слів підбадьорення й психічної підтримки, які вона отримує. Інакше кажучи, якщо не додамо дитині відваги, коли вона впаде, то не заохотимо її до нових спроб. А через це, певна річ, процес навчання стане довшим.
Насправді шкода, що зазвичай ми не пам’ятаємо цієї фази, бо якби так не було, ми знали б усе про те, як учитися чогось важкого! Саме так, бо цей процес повторюється – у принципово схожих формах – щоразу, як ми пробуємо освоїти якусь нову навичку.
Сорокалітній чоловік, який вирішує навчитися грати на скрипці, неминуче змушений пройти через “період фальшування”, який не надто відрізняється від періоду падінь у дитини (цей час хіба що важче пережити сусідам). У випадку дорослого замість матері буде вчитель музики, а додавати собі відваги може й сам. Незважаючи на це, кожен добрий учитель знає, як важливо підбадьорювати учня, й старатиметься добре виконувати свої обов’язки.
Однак процес засвоєння нової навички в основному такий самий, і щоб він відбувався, теж конче потрібно те саме: повторювати спроби, не здаватися, зіткнувшись із першими невдачами тощо… Аби цей процес проходив швидше й був приємнішим, слід також дбати про те саме: ніколи не втрачати віри в себе, дозувати зусилля, постійно пам’ятати про досягнення успіхів і ставитися до помилок як до невід’ємних елементів науки…
Таке “навчання” – з усім, що з цим процесом пов’язане, – повторюється в нашому житті тисячі разів.
Чим більше задоволення ми отримуємо від того, що відкриваємо й пробуємо освоїти щось нове, і чим довше стараємося це робити, тим повніше живемо.
Бажана помилка
А тепер торкнемося фундаментального питання: “Як ми ставимося до помилок?”
Кожен хотів би їх не чинити, бо це завжди неприємно й принизливо. Усі воліли б прочитати добру книжку під назвою “Як це робити” й одразу після цього, уже під час першої спроби, продемонструвати ідеальне виконання!
Але так не буває. Можна ціле життя читати книжки, щоб підготуватися до чогось (і це, на щастя, врешті-решт допомагає), але тоді, коли спробуєте зробити щось на практиці, раніше чи пізніше допуститесь помилки! Уникнути цього неможливо, але це не є проблемою.
Проблемою є не помилки, а наше ставлення до них.
“Ми вчимося на помилках”, – твердить старе прислів’я. Святі слова, однак часто ми про них забуваємо. А, прецінь, це – єдина дорога. Якщо зможемо ставитися до помилок як до процесу навчання, уроків, не піддаючись пригніченню або знеохоченню, успіх нам буде гарантовано.
Можемо скористатися помилками (їх, як я вже казала, уникнути неможливо), щоб чогось навчитися, упорядкувати власні дії, змінити напрям руху… Тепер принаймні знаємо, “чого не слід робити”, що приносить погані результати, що виявилося неефективним, а шлях, прямуючи яким, відкидаємо певні речі, теж є рухом уперед!
Здатність і швидкість індивідуального розвитку в усіх сферах значною мірою ґрунтується на нашій готовності спокійно сприймати помилки, запам’ятовувати їх і “використовувати”, образно кажучи, як сходинки, що ведуть до мети.
Такий спосіб використання помилок є надзвичайно ефективним.
Проте помилка стане перешкодою для розвитку, якщо піддамося знеохоченню, втратимо повагу до себе, перестанемо виявляти ініціативу й діяти або – що ще гірше – не пробуватимемо чого-небудь зробити, власне, боячись помилитися!
Якщо ще раз проаналізуємо приклади, наведені в попередньому розділі, то зауважимо, що в кожному з них ми мали справу з неправильним трактуванням помилок.
- Фабіо, незалежний хлопець, не сприймав факту, що може помилятися, і бурхливо реагував на власні помилки, вибухаючи люттю.
- Мікеле несміливий хлопець, навіть не пробував нічого робити, боячись допустити помилку.
- Філіпо так набридли його помилки, що в описаній ситуації він уже не міг оцінити тих успіхів, яких, незважаючи ні на що, досяг.
Відкинутий
Групка дітей бавиться на шкільному подвір’ї’ під час перерви. Надворі чудовий сонячний день. Хтось приніс м’яча. Діти організовують волейбольний матч. Це – велика імпровізація: гравців підбирають випадково, тож команди складаються з дітей різного віку, які навіть не знайомі між собою, а тому не можуть становити однорідного колективу. Але всім байдуже, бо це ж лише забава, а не гра на якихось важливих змаганнях…
Товариші кличуть Джакомо бавитися. Він відмовляється. Діти якийсь час наполягають: “Ходи, Джакомо, нам потрібен іще один гравець. То нічого, що ти не вмієш грати, наші суперники – першокласники, тож вони навіть не побачать м’яча…” Та вмовляння марні. Джакомо не йде, сидить собі на низенькому мурі. Найліпший учень залишається на лаві запасних…
Гра розпочинається. Одразу видно, що вона відбувається хаотично, адже майже ніхто не вміє грати. Молодші діти надміру метушаться. Гравці навіть не зовсім знають, хто до якої команди належить. Та все ж діти чудово бавляться…
Перерва закінчилася. Діти дуже втомлені, спітнілі, брудні, але щасливі. Вони заходять до школи, сміючись і кажучи одне одному: “До завтра… ” Завтра Джакомо ще раз буде змушений пережити це жахіття, адже знову сяде на мур, дивитиметься, як інші бавляться, і почуватиметься відкинутим і нещасним. Але це не інші його відкинули, а він самоусунувся… От тільки не зрозуміло, чому…