Перфекціонізм паралізує
Саме так. Перфекціонізм паралізує. Ба більше, це одна з найпотужніших сил, що паралізують людину! Занадто сильне прагнення все “робити добре”, щоб не “виглядати погано”, щоб не помилятися, може обернутися для людини жахливими обмеженнями. Чому так діється? Ми вже знаємо, що в усіх нових для нас справах ми зазнаємо самих невдач, і, порівняно з іншими, досвідченішими, виглядаємо великими нездарами. Ми усвідомлюємо, що, найімовірніше, буде саме так, але якщо нам не вдасться подолати розчарування, а також приниження внаслідок початкового бездарного програшу, то нічого не спробуємо зробити, а це на перспективу для нас ще гірше.
Ми не народжуємося з умінням щось робити, а набуваємо його. Будь-які дії вимагають хоча б якихось навичок, практики. Згодом ми розвиваємо їх і стаємо вправними. Звичайно, хтось може мати більші здібності, а хтось – менші, однак я переконана, що Моцарт, який у три роки вже давав концерти, у дворічному віці страшенно фальшував!
Прагнення негайно досягти стадії “вправності”, оминаючи етап “бездарності й невміння”, неможливо реалізувати. Воно може призвести лише до своєрідного блокування, загальмування і перетворитися на проблему.
Що робити?
Як можна допомогти дитині, що має цю проблему?
Як завжди, передусім варто замислитися, як ми самі ставимося до помилок: по-перше, до власних, а потім також і загалом до помилок інших людей та, особливо, до помилок дитини.
Якщо ми схильні суворо трактувати помилки, які самі чинимо, то дитина підсвідомо засвоїть такий самий підхід. Подібно, якщо будемо строго ставитися до її помилок, вона боятиметься їх допускати, а отже, уникатиме “ризикованих” – тобто всіх нових – ситуацій. Щоб вирішити цю проблему, слід замислитися над своєю поведінкою, проаналізувати результати, які приносять такі дії нам та іншим людям, і – якщо визнаємо це за доречне – спробувати трохи пом’якшити своє ставлення до помилок. Це вплине і на дитину.
А може, дитина перейняла цю схильність від тих людей, серед яких часто перебуває, наприклад, у школі, або від когось, хто нею постійно опікується.
Зрозуміло, що позиція, яку слід зайняти стосовно дитини, щоб допомогти їй подолати загальмування, полягає в невпинному заохоченні її до нових спроб. Треба наголошувати, щоб вона не переймалась помилками чи невдачами, а цінувала велику вартість самого досвіду.
Упевненість у собі – це сприйняття самого себе
Пронизливий страх перед помилкою, так само, як будь-який інший глибокий страх, жодним чином неможливо узгодити й поєднати з почуттям упевненості в собі.
Упевненість у собі означає, що людина має відвагу робити нові спроби, не боїться чинити помилки і сприймати як свої добрі, так і погані дії, успіхи та поразки.
Певна річ, що таке ставлення до себе не є вродженим, його ми переймаємо від середовища, в якому живемо. Дитина теж переймає його, наслідуючи людей, які найчастіше контактують з нею. Загалом, кожна зміна поведінки дитини може бути наслідком відповідної зміни позиції когось із батьків або того, хто виконує його функції. Інакше все відкладеться на час зрілості, коли людина вже могтиме сама контролювати власні обмеження й запроваджувати ймовірні модифікації.
Незважаючи на це, трапляється, що деколи зустрічаємо дуже впевнених у собі батьків і несміливу, надзвичайно невпевнену дитину.
Як це пояснити? Хіба ж дитина не мала б перейняти впевненість батьків? Здається, така ситуація суперечить усьому, що я досі твердила. Однак таке буває. До речі, майже масовим явищем є те, що, наприклад, діти славетних або відомих батьків ростуть, стикаючись із численними проблемами, і мають чимало недоліків. Син Наполеона, скажімо, певною мірою був розумово неповносправним. А чи хтось коли-небудь чув про знаних нащадків інших славетних постатей? Тож не завжди справджується вислів: “Який батько – такий син”!
- У цьому випадку йдеться про інші чинники, наприклад, порівняння. Дитині дуже нелегко, якщо вона має славетних батьків або батьків, у яких сильний характер. Так само, зрештою, важко дівчинці, у якої вродлива мати.
- Такі недосяжні батьки є для дитини зразком, дивлячись на який, вона завжди почувається гіршою й розуміє, що перебуває в програшному становищі. То не періодична нижчість звичайної дитини нормальних батьків, яка знає, що “це лише питання часу” й що коли вона підросте, то теж умітиме робити багато речей так само добре, як тато й мама.
- У деяких випадках дитина з розпачем відчуває, що батьків неможливо “догнати”, адже вони “занадто” досконалі, тож вона ніколи не зможе досягти їхнього рівня. Часом це дійсно правда. Якщо маємо справу із винятковою людиною – хоча генії трапляються дуже рідко, – то стати рівним їй неможливо. Отож, нема на це ради.
- Однак найчастіше такий механізм спрацьовує у звичайних родинах, де батьки, можливо, й сильні особистості, але не є такими винятковими й недосяжними, як здається дитині. Треба це уточнити.
Поки дитина мала, їй потрібні батьки як вища сила, “напівбоги”, ким вони не були б. І вона має рацію. Для початку візьмімо до уваги хоча б те, що “ця істота” має, порівняно з дитиною, велетенські розміри, вміє робити тисячі неймовірних речей, повністю керує її життям: годує, зігріває, проявляє почуття, розважає, карає й завдає болю – все залежить від неї. Якщо це не “вища сила”, то як її можна інакше назвати?
Підростаючи, дитина починає розуміти, що “треба лише трохи почекати”, що з плином часу вона стане такою, як батьки. На цьому етапі формується також поняття “зразка ідентифікації”. Якщо сімейні стосунки складаються добре, хлопець, вирісши, хоче стати таким, як тато, а дівчинка – такою, як мама. Однак якщо в родині були проблеми, все може ускладнитися, дитина може зовсім не бажати бути схожою на батьків або принаймні не на того з батьків, що належить до тої ж статі, що й вона. І тоді для дитини починаються важкі пошуки прийнятного зразка, з яким вона могла б себе ототожнити.
У випадку батьків, сильних особистостей, і делікатних нащадків дитина відчуває, що вона не така, “як” батьки, і що ніколи такою не буде, отож відмінності, які бачить, діють лише їй на шкоду. Вона ніколи не стане такою ж рішучою, сильною, впевненою в собі, а отже, завжди й, незважаючи ні на що, буде “гіршою”. А це дуже гнітюча перспектива!
- Часом таке відбувається через характерологічні відмінності, які є не стільки частиною культури, скільки натури. Пояснюю: певні риси особистості, такі, наприклад, як велика вразливість, радше нагадують “вроджені таланти” (про які була мова в розділі “Не можу”), тобто особливі ознаки особистості, дистинктивні з огляду на свою винятковість і відмінність, зокрема й порівняно з батьками.
- Пізніше починають діяти й культурні впливи. Дуже вразлива дитина, порівнюючи себе з кимось із батьків, який не є таким вразливим, але зате (може, саме тому?) рішучішим, неминуче почувається гіршою, оскільки здатність досягати успіху й визнання в нашій культурі цінується вище, ніж вразливість.
Так буває не завжди й не всюди (саме тому називаємо це явище культурним), але сьогодні, тут і тепер, є саме так: більше цінують здатність досягати успіху, вибиватися, робити кар’єру, ніж вразливість, благородство духу чи делікатність. Чеський кришталь серед металевих банок, безперечно, буде ціннішим і елегантнішим, але йому загрожуватиме серйозна небезпека – він може розбитись на дрібні скалки.
Якщо дитина від природи має лагідний характер, є делікатною й вразливою, немає сенсу вчити її бути іншою, навіть якщо батьки чудово усвідомлюють, що такий характер аж ніяк не полегшить їй життя.
Саме в такому випадку слід з повагою ставитися до індивідуальних рис характеру дитини. Шануючи й сприймаючи її такою, якою вона є, тобто іншою, ти надаси їй єдину й найліпшу можливу допомогу – підштовхнеш до того, щоб вона сама сприйняла себе. А сприйняття самої себе дасть дитині змогу виробити впевненість у собі, незалежно від притаманного їй характеру!