Якщо спитатися батьків, чи люблять вони власних дітей, звичайно, отримаємо ствердну відповідь. Але якщо спитатися, чи люблять вони своїх дітей такими, як вони є, або ж більше люблять уявний ідеальний образ своєї дитини, то тут дехто задумається…
Легко любити дітей маленьких і слухняних, важче – коли вони підросли і виявляють власну думку, відстоюють її, проявляють непоступливість, ще важче любити – коли діти абсолютно в усьому незгодні зі своїми батьками, живуть за власним розсудом і стверджують, що не треба їх вчити жити і вважають батьків повними телепнями, ще важче – коли вони кричать, що ненавидять вас – людей, які доклали стільки сил і нервів (!) у них самих та їх виховання. Що ж сталося, що було упущене, коли з такого милого дитя виросла істота, яка щиро (чи дійсно щиро?) ненавидить власних батьків?
Часто причиною такої катастрофи (а по іншому такий стан речей не назвеш) стає ігнорування батьками особистості власної дитини. Замість того, щоб розвивати вроджені таланти дитини, спрямовувати їх у потрібне русло, батьки починають ліпити з неї… та будь-кого, часто надолужуючи власні нездійснені мрії та виправляючи свої комплекси, за принципом: «Сам не зміг досягнути, так нехай досягне дитина!»
Дітям хочеться подобатися батькам, тішити їх (принаймні, до пори, до часу), тому вони докладають значних зусиль, щоб сподобатися батькам, виправдати їхні сподівання. Добре, якщо в дитини виходить, а якщо – ні? У підсумку батьки отримують чи закомплексовану дитину, або ж відвертий бунт.
Друга поширена причина дитячого бунту – байдужість, або, принаймні, неуважність з боку батьків до власних дітей, і таким чином діти намагаються достукатися до батьківського серця.
Третя поширена причина – вроджена бунтівливість. Чим тут зарадиш? Звичайно, у наш час знайдеться купа спеціалістів, які дадуть купу порад, які часто будуть суперечити одна одній. Але найкращим порадником тут буде любляче батьківське серце, яке прекрасно знає, коли треба поставити дитину в куток, а коли – дати цукерку. Варто менше слухати усіляких дипломованих спеціалістів і не боятися виховувати дітей. Любов – це найкращий вихователь, а дипломовані спеціалісти (вони самі постійно наголошують на своїй «дипломованості», так що тут нічого особистого, хіба що саму малість 😉 ) вашу дитину не зможуть полюбити більше за вас. Так що відваги вам, любові, ще раз любові, і трошки терпіння.
З любов’ю, редакція сайту
До речі, часто бунтівливість поєднується з гіперактивністю. Так що в такому випадку не погано було б віддати дитину в якусь спортивну секцію. Це так, до слова.
Ще раз з любов’ю, та сама редакція сайту