… і цю прописну істину засвідчує наступна історія:
«Перебираючи старі мамині листи, пригадав одну історію, яку вона мені час від часу розповідала.
Я був єдиним сином. Мама пізно вийшла заміж, і лікарі заборонили їй народжувати. Лікарів мама не послухалася, на свій страх і ризик дотягнула до 6 місяців і тільки потім вперше з’явилася в жіночій консультації.
Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть звідна сестра тішилися мною, а вже мама просто порошинки здувала зі свого єдиного сина!
Мама починала працювати дуже рано і перед роботою мала відвозити мене в дитячий садок. Щоб встигнути на роботу, мама їздила першими автобусами і трамваями, якими, як правило, керували одні й ті самі водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і… чекала наступного трамвая.
Після кількох запізнень її попередили про звільнення, а оскільки жили ми, як усі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама попри всі сумніви знайшла рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.
У нас усе вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і найжахливішими в житті. Вона кидалася по напівпорожньому трамваю, щоб побачити, чи увійшов я в хвіртку чи ще повзу, замотаний у шубку, валянки і шапку.
Через якийсь час мама раптом зауважила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я зникав за хвірткою садка. Так тривало усі три роки, доки я ходив у дитячий садок. Мама не могла, і не намагалася знайти пояснення такій дивній закономірності. Головне, що її серце було спокійним за мене.
Усе прояснилося лише через кілька років, коли я почав ходити до школи. Ми з мамою поїхали до неї на роботу, і раптом вагоновожата окликнула мене: “Привіт, малече! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка?…”
Минуло багато років, але кожного разу, проїжджаючи повз ТУ зупинку, я пригадую цей маленький епізод свого життя, і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одно маленьку добру справу, просто трішки затримуючи цілий трамвай, заради спокою абсолютно незнайомої їй людини!»
Попри всі прикрості, негаразди, а то й відверті образи і навіть зради, які ми зазнаємо з боку оточуючих, не можна зневірятися в усьому людстві, адже в ньому зустрічаються (хотілося б, звичайно, частіше) такі малопомітні, але напрочуд добрі люди, як та невідома вагоновожата. Заради таких ЛЮДЕЙ людству завжди треба давати ще один шанс!
Сподіваємося, що ця історія потішила вас.
З любов’ю, редакція сайту