Карати з любов’ю

Життя прямує вперед, і якщо про якісь зміни можна сказати, що вони стають помітні відразу чи майже відразу, то інші визрівають поступово, як дитяча хвороба на кшталт скарлатини, яка має свій інкубаційний період, а потім раптом виявляє себе висипом або іншими характерними симптомами.

Такою «скарлатиною» стала, на мій погляд, зміна батьківських поглядів на проблему покарань. Ще наприкінці 90-х років обговорення цієї теми не викликало в батьківській аудиторії ні великого ажіотажу, ні особливих розбіжностей. Усі розуміли, що без покарань, на жаль, не обійтися, і цікавилися зазвичай конкретикою: чи «педагогічно» шльопати дитину по м’якому місцю чи краще перестати з нею розмовляти? Ну, іноді хтось міг поскаржитися, що його нащадок «невиховуваний» – жодне покарання на нього не діє. (При найближчому розгляді зазвичай виявлялося, що справа не в дитині, а в помилках батьків.) Але набагато більший інтерес викликали зовсім інші теми: небезпека ранньої сексуальної освіти, чи треба прищеплювати з малоліття «ринкову психологію».

Тепер же, коли розпочинаєш мову про необхідність покарань, це справляє враження бомби, що розірвалася. Бачиш по обличчях, що люди приголомшені і навіть шоковані, а потім з усіх боків лунають питання, вигуки, починаються палкі обговорення… Уперше зіткнувшись з такою реакцією, я списала її на випадковість. Потім – на «закон парних випадків». Але коли «бомба» стала вибухати практично в будь-якій аудиторії, зрозуміла, що сталися серйозні зміни. Паралельно посилюються скарги батьків на дитячу некерованість, агресивність, грубість. Нічого дивного: адже не створивши, як слід, систему заохочень і покарань, батьки втрачають важелі впливу на дитину. Отже тепер ця тема стала, можна сказати, «хітом сезону».

Доходить як до жирафа або справа в іншому?

Хто сперечається, що краще взагалі обходитися без покарань? Це прекрасно, коли дитині все можна пояснити. А ще чудовіше, якщо вона вас розуміє без зайвих пояснень. Трохи тільки брови нахмуриш – інцидент вичерпаний. Біда тільки в тому, що таких дітей – розумних, чуйних, спокійних, поступливих досить мало. І звичайно це не хлопчики. Втім, і серед дівчаток якось все більше останнім часом попадаються такі, що цілком могли б послужити Шекспірові прообразом героїні його знаменитої п’єси «Приборкання норовливої».

І взагалі, хіба діти погано поводяться, може вони НЕ РОЗУМІЮТЬ? Чи справа в чомусь іншому?

Безумовно, бувають випадки нерозуміння ситуації. Скажімо, дитина принесла із садка нецензурні слова та вирази. Але якщо вона і після десятиразового пояснення, що це «погані слова», продовжує їх повторювати та ще зухвало дивиться на дорослих, невже варто продовжувати роз’яснювальну роботу?

А от друга ситуація. П’ятирічний Гоша по сто разів на день чує, що мамі грубити недобре. І все одно грубить, а то і кидається в бійку.

Запитуєш:

– І як ви його за це караєте? У відповідь – розгублена заминка.

– Ну, буває, накричимо, хоча, звичайно, це непедагогічно. Але, в основному, розмовляємо, вселяємо, що так поводитися не можна.

– І давно?

– Що давно?

– Вселяєте.

– Та роки два вже, але чомусь ніяк не доходить!

А дитина, між тим, вже і читати навчилася. Це чомусь до неї «дійшло». Та і поміркувати вона здатна, за словом у кишеню не лізе, права відстоює майже як підліток. А от що маму бити не можна, ніяк до бідолахи не «дійде».

І вже зовсім вражає батьків те, що їх некеровані діти як би самі нариваються на покарання. Скільки разів доводилося чути приблизно такі розмови: «Я терплю-терплю, потім зірвуся, накричу, стукну – і він як шовковий. Таке враження, що йому навіть легшає. Я потім півдня заспокоїтись не можу, а він… Знаєте, мені іноді здається, він навіть задоволений, що його покарали! Правда ж, це ненормальна реакція?»

Звичайно, реакція ненормальна, оскільки в дитині таким чином зростає садо-мазохизм, але помічають батьки правильно: нарвавшись, нарешті, на відмову, дитина дійсно зітхає з полегшенням. Адже дуже часто діти не слухаються зовсім не тому, що не розуміють, як потрібно поводитися, а тому, що НЕ ХОЧУТЬ РОЗУМІТИ. Хочуть наполягти на своєму, показати, що вони головніші. Проте в глибині душі будь-яка дитина усвідомлює, що поступає погано. Совість у кожного є. А в дитячій душі голос совісті звучить набагато виразніше, ніж у дорослих. Сором викликає тривогу. Та і відчуття, що ти сильніший за батьків, не сприяє зміцненню дитячої психіки. У таких дітей завжди багато страхів, бо якщо маму з татом можна не слухатися, означає, їх слово нічого не вартує. Отже, батьки – люди слабкі, не авторитетні. А як може захистити тебе слабка людина? От і виходить, що дитину гнітять страх, занепокоєння, відчуття провини, які вона підсвідомо намагається заглушити метушливістю, придуркуватістю, кривлянням, агресією.

І коли дорослий все-таки дає зрозуміти, хто в сім’ї головний, дитина заспокоюється. Адже навіть найбуйніші, неслухняні діти насправді жадають гармонії і порядку. Жадають, щоб сімейні ролі були розподілені правильно.