Часом я вельми дратую свою маму. Не знаю чому, бо тут справа радше у ній, а не в мені. «Вона занадто вже перейнялася роллю матері». Так каже тато. «Невиспана», – каже бабця. «Засмикана», – стверджує друга бабця. «Дратівлива мама й плаксиве дитя – це замкнене коло, – вважає моя тітка. – Згадайте хоча б, як було з тією підливницею. О Господи! Ніби то єдина підливниця на всенькому світі!»
Тітка має цілковиту слушність. Підливниця таки справді не вартувала того, аби через неї одразу зчиняти таку бучу. Я лишень так легенько потягнув за край обруса – й повна підливниця перекинулася на наш новий килим. Я не сказав нічого, хоча страшенно хотілося гукнути: «О-о-о! Дивіться! Велике болітце хляп на підлогу! Фокус-покус!»
Маму це дуже знервувало. Вона плакала, схлипувала й щось збуджено вигукувала. «Я більше не годна це витримувати!» – кричала вона.
«Нерви. То все нерви», – пошепки сказав тато бабці. Та ось мама перестала плакати. Всі принишкли, бо вона буває не терпить і найменшого шуму. А потім бабця принесла аспірин і спробувала вмовити маму ковтнути одну пігулку.
«Добре, – врешті-решт здалася мама. – Тільки перестаньте товктися по тім клятім килимі!»