Здається, мене ніколи не називатимуть інакше, як Маленький Братик. Батьки чомусь ніяк не можуть знайти для мене якогось гарного імені. Ось учора сиділи й вичитували різні ймення із книжки.
– Давай, – сказав тато, – візьмемо по одному імені на кожну літеру абетки. Що ти думаєш про Альберта?
– Ні, – відповіла мама. – Хіба він буде англійським камердинером?
– Борислав?
Мама знову не погодилась:
– Мені здається, воно занадто претензійне!
– Тоді Василь. Звучить дуже гарно.
– Так, – мовила мама, – але тоді будуть його прозивати “Василь-кисіль”.
– Може, Григорій? Колись був папа з таким іменем.
– Гм, аж так високо, певно, не сягнемо! – відбила мама.
– Дорофій?
– Ні! Ти що, жартуєш?!
– Едуард?
– Бідна дитина! – вигукнула мама.
– Євген?
– Загалом непогано, але…
– Зиновій?
Мама заперечила:
– Ні, так зветься той сусідський шибайголова…
Тато уже став утрачати терпіння.
– Якщо будеш отак-о відкидати всі мої пропозиції, – сказав він, – то доведеться присвоїти йому якийсь серійний номер.
Тоді я вже не витримав і виразив свою незгоду голосним криком.
– Бачиш, — сказала мама, – бідна дитина думає, що її було зроблено конвеєрним способом.