Я вже перейшов од повзунків до штанців. Як на мене, то я охоче повернувся б знову до повзунків. Не бачу сенсу в тих штанцях: до них-бо іще треба вбирати плетені светерки. Це моя бабуся їх робить на спицях. З вовни, що витягується із клубка, який котиться по підлозі. Щоразу, коли приходимо до бабусі, мені треба міряти светер. І щоразу доводиться пропихати голову через горловину, а це, погодьтеся, справа не надто приємна. Бабуся ж ніяк не може зрозуміти: горловину треба зробити таку велику, аби моя голова змогла пропхатися крізь неї без плачу.
– То страшне, як ти ростеш, мій маленький! – повторює бабуся кожного разу.
Не розумію, що у тім страшного? От і вчора, коли треба було міряти новий светерок, я ніяк не міг його вдягнути, бо геть мені сплющився ніс.
– О Боже! – вигукнула здивовано бабуся. – Гаразд, не пропихати ж твою голівку крізь вушко голки!
Я завважив, що мене завжди запаковують у теплі плетені речі тоді, коли мамі зимно.