У мене з’явився друг. Тато з мамою називають його коником. На ньому можна вирушати в довгі прогулянки. Тобто у довге гойдання. Коли добре розгойдаюся, то мене беруть у животі лоскітки, і я заходжуся сміхом. Та коли мій коник заходиться брикати, мені стає лячно, і я впадаю у плач. А проте я ним задоволений. І хоча мені не дозволяють брати його зі собою до ліжечка, я дуже тішуся, що маю друга. Часом мій старший братик так само на ньому гарцює, але робить це якось так, що коник стає дибки і скидає його. Й тоді ми всі сміємося. Я також хотів би так їздити, як брат, але мені не можна – бо мама не дозволяє. Тоді я зчиняю крик, і – мій коник кудись зникає й повертається аж за кілька днів. Не знаю, куди він утікає. Коли я промовляю «пррр… пррр…», пояснюючи, що хотів би на ньому погойдатися, мама каже, що його забрав коминяр.
А хто то такий?