Ні, вітрянка – це не для мене. Був тут один пан, якого мама називала лікарем. «Нема підстав турбуватися, – сказав він. – У малюка вітрянка». Повідомивши це, пан щось записав на картці й — пішов собі геть. Тільки ось забув прихопити зі собою мою вітрянку. А я вже так із нею намучився, що не маю сили навіть плакати. Мама з татом раз-у-раз стурбовано заглядають до мого ліжечка. А братові моєму взагалі не можна до мене наближатися, хоча кажуть, що він уже мав вітрянку, а ще червону висипку. Я ніколи не бачив його висипки. Напевно, розтовк її на друзки. А я навіть не маю бажання щось товкти, бо взагалі нічого не хочу. Ця дурна вітрянка почалася у мене за вушками. Ховалася там цілий день, а тоді вилізла. Так каже тато. Не знаю, чи має він слушність, але змучила мене та вітрянка вже предосить.
І лише тоді стає трішки легше, коли мама нахиляється наді мною і каже: «Мій маленький бідолашка».
Це приносить хоч якусь полегшу.