Мабуть, я стану ядерним фізиком

Вмію вже рахувати… аж до двох!

Мама називає мене розвиненою дитиною. Мені дають рахівницю, отож можу вже на ній додавати й віднімати. Мається на увазі, тільки до двох, і то без певності, що відповідь вийде правильна. Але це чудова забава – пересувати кісточки туди й сюди. Коли ж ото наморщу чоло, то бабуся каже, що у мене замислений вигляд. Усі розглядають мене з неабияким подивом, а дідусь – той узагалі вважає, що я стану ядерним фізиком, професором або, може, навіть директором банку. «Уявіть собі лишень, які то мішки грошей приноситиме додому цей парубок!» – каже він. Ото якусь хвилину тому, коли я сидів і пересував кісточки на рахівничці, дідусь раптом стрепенувся і вигукнув: «Слухайте, немає жодного сумніву: хлопчина сидить і рахує. Чотири… так, здається якраз чотири рази він укусив мене своїм новим зубом!»

Мені навіть годі уявити, що я гризнув дідуся а-аж чотири рази. Я то гадав, що мені це вдавалося уже сто тисяч разів. Але чотири теж непогано, правда? Маю на увазі, на день.