Я почав говорити. Тільки якось ото дивно виходить, що мама, тато і мій старший брат говорять зовсім іншою мовою. Коли я голодний, то кажу «гаммм-гаммм» або «абууу-абууу», а мій тато говорить зовсім по-іншому. «Коли, врешті-решт, буде та вечеря?!» – каже він. Коли я зроблю велику купу в підгузник, то повідомляю про це так: «апууу-пууу». Або «апааа-пааа». Коли тато це чує, то зривається з місця, неначеб його хто шпигнув шпилькою, і кричить мамі: «Чуєш?! Він хотів сказати “тато”!» Ніколи не спаде йому на думку понюхати мій підгузник, аби зрозуміти, про що мені насправді йдеться. Та коли я промовляю «аблю-аблю», мама чудово розуміє, що кажу: «О-о, як добре!» Таке трапляється, коли мама мене переповиває і при цьому змащує мою дупцю. Але це єдине, що вони здатні зрозуміти. Ага, ні! Розуміють іще, коли кажу «ааабух!» Я завжди так кажу, коли мені вдасться щось кинути. Тоді ще пасувало б гукнути «бум!» або «маєте!», бо жбурнути щось – це така удача! Коли ж приходить котрась із бабусь, то я звертаюся до них «ада-да-да-да». «Послухайте тільки, – кажуть вони, – він намагається сказати “добридень!”» Не збагнуть ніяк, що насправді я кажу: «О, прийшов хтось, хто почастує мене цукеркою».