Я зараз перебуваю у віці немовляти, тобто у віці, коли не сприймається жодного заперечення, у віці годування й повзання. Та я з нетерпінням чекаю, коли вже досягну віку лайок. Мій старший брат уже в нього вступив. І тому так приємно його слухати, коли він каже: «О…!» Бо на цьому не спиняється, а доказує до кінця. Хіба що батьки поблизу. Мама взагалі не надто звертає уваги на ті його висловлювання. «Мабуть, буде таким самим нечемнюхом, як оті з телевізійних програм», – каже вона. Братик часом приходить до мене і радо ділиться своїми знаннями, аби я міг щось собі запозичити й скористатись, коли стану більшенький.
«Ніколи не кажи “зараза” ані “до дідька”, коли близько є мама чи тато. Та час від часу, коли це необхідно, можеш сказати “до біди” або “най то миші брикнуть” – і нічого тобі не буде».
Вчора мій братик стояв у куті – після того, як мама запитала його, де подівся мій червоний м’ячик.
«Закотився під той чортовий диван і десь дідько його взяв!» – відповів він. І відразу попрямував у кут.