Майже всі батьки хворіють «комплексом проповідника». Їм здається, що вони повинні звалювати на дітей мудрі поради, накази, заохочення та напоумлення, сповнені глибокого сенсу.
Якось, аби «вбити» час, коли знімали телепередачу, я спілкувався із наймолодшою героїнею, котрій було лише шість років. І ось дівчинка цілком серйозно пояснила мені, що її мама, з котрою вона прийшла на телестудію, – дуже хвора. Хоча, як мені здалося, жінка була абсолютно здоровою. Я запитав дитини, що з нею. «Не знаю, – відповіла дитина, – але сьогодні зранку вона мені так сказала».
Батьки обманюють зовсім недбало
Брехня настільки поширена серед батьків, що вони навіть не зауважують цієї патології. Родичі обманюють майже інстинктивно, часто не усвідомлюючи цього, і зазвичай не відчувають при цьому жодної провини. Вони брешуть у дріб’язкових і серйозних ситуаціях.
До «вигадок» батьків можуть спонукати найрізноманітніші причини, деколи цілком невинні, наприклад, вони хочуть, аби дитина була про них кращої думки, потішити своє самолюбство, прикрасити уявою дійсність навколишнього світу, чарівність якого не змогли оцінити з причини власної незрілості. Інші батьки вигадують байки (деколи дуже поетичні) про Діда Мороза, про мишенят, котрі збирають молочні зуби, та інших казкових персонажів. Це дуже милі невинні історії, і зазвичай усі ними задоволені. Але ще колоритніше батьки говорять неправду, коли йдеться про серйозні речі: гроші, політику, релігію, і дуже часто – коли йдеться про секс, анатомію чи фізіологію загалом.
Сказати всю правду: коли стається якесь лихо, завдання батьків – не в тому, аби усунути неприємність, а в тому, аби навчити дітей справлятися з нею. Необхідно зробити це щиро та ввічливо. Якщо іграшка, котрої хоче дитина, – дуже дорога, то так і кажуть, що вона – дорога; якщо кіт помер, то кажуть, що він помер, а не заснув. Бути ввічливими – не значить брехати.
Батьки – непослідовні
Майже всі батьки страждають «комплексом проповідника». Вони відчувають, що повинні звалювати на дітей мудрі поради, накази, заохочення та застереження, сповнені глибокого сенсу. Проблема полягає у тому, що сучасні діти та підлітки звикли «слухати» очима, відповідно, куди важливішим для них є те, що вони бачать, а красномовні проповіді вони залишають поза увагою.
Батьки – це взірець для наслідування. Поведінка та вчинки говорять набагато більше, ніж слова, тобто працює старе добре правило гарного прикладу. Часто на словах батьки – просто ідеальні, хоча насправді – не зовсім. Необов’язково бути святими чи досконалими, аби бути батьками. Варто зрозуміти, що у дитячій свідомості закарбовуються ті цінності, якими живе родина. Діти вчаться пошани, поваги, чесності, працьовитості, великодушності, терпіння, щирості, якщо помічають ці якості в тих, кому довіряють найбільше – у батьках.
Тицяючи пальцем, дитина гордо заявляє: «Не хочу бути розумною! Не хочу бути вихованою! Хочу бути такою, як тато!»
Дуже потрібна риса
Сучасна цивілізація надає великого значення видимості, тож дуже легко зійти на обман та вигадку. Багато хто вдає, що любить, вірить, поважає, працює, що є щасливим… Діти сприймають «неправдиве свідчення» батьків, як найгіршу зраду.
Їм необхідно знати, що навіть серед розсипчастих пісків пануючої брехні існують надійні скелі істин, на які можна опертися, аби будувати своє життя. Намагатися бути, а не створювати видимість – от справжнє завдання для батьків.