Протягом багатьох років зустрічей з батьками нікому з них не вдалося заперечити одне просте твердження: «Щоразу, як ви вступаєте в конфлікт із вашими дітьми, – ви вже програли». Адже так просто щодня вплутатися у родинну сварку! Через одну банальну причину: любити складно.
Діти можуть звести нас з розуму: вони знущаються з нашої авторитарності та спеціально провокують сварки, аби подивитися, де ж знаходиться межа нашого терпіння. Така «агресивність» не завжди буває лише негативною: коли діти ростуть, їм треба «пробити собі дорогу». Позитивна агресія змушує опиратися, приймати рішення, ризикувати. Але її необхідно контролювати, а діти цього робити ще не вміють. Тому вони й поводяться, як усі великі чи малі: коли чогось не можуть досягнути, просто зляться.
Небезпека полягає у тому, що вся родинна конструкція врешті-решт базуватиметься на принципі «хто сильніший». Величезна кількість людей впевнена, що стусани – цілком допустиме покарання. Вони стверджують: «Мої батьки давали мені стусани, і все було чудово». Або ж: «Я даю сину ляпас, коли без нього неможливо обійтися».
І ось вдаються до класичного ляпасу, супроводжуючи його словами: «Так ти краще зрозумієш!» Насправді ж діти нічого доброго так не зрозуміють.
Лупцювати сідниці – система, яка дозволяє батькам випустити відчай та агресію та приховати той факт, що батькам не вдається опанувати ситуацією. Адже відлупцювати дитину легко, набагато важче пояснити їй усе, хоча саме це і дає значно кращі результати!
Будь-який вчинок батьків є прикладом для дітей. Якщо ви сердитеся, ваші діти також сердитимуться; якщо ви кричите, коли ви втомлені, діти теж реагуватимуть відповідно. Якщо ви дасте їм ляпас через спалах гніву, то й вони будуть поводитися таким чином. Тактика, котра дозволяє запобігати конфлікту, повинна бути довготерміновою: ляпаси тривають мить, а отже, діти швидко забувають, за що їх отримали, і, врешті-решт, вони абсолютно неефективні.
Сьогодні додалася ще одна небезпека: «герої» дітей та підлітків, котрих нав’язує телебачення, кіно- та відео герої здебільшого – жорстокі люди. Вони презирливі, різкі, погано виховані і полюбляють порушувати закон. Вони нікому не підкоряються, різко реагують на будь-які спроби щось їм наказати. Як на мене, не варто недооцінювати впливу тих персонажів на дітей.
Справжня проблема зазвичай полягає в тому, аби встановити межі самостійності та довіри. Діти борються за те, аби розширити їх, а батьки – захищають свою владу.
Чи можна приборкати гнів? Ось деякі засоби, котрі допомагають розпізнати його та протистояти цьому, не загострюючи ситуації.
Спершу слід думати. Уважно встановити, яку поведінку слід вважати недопустимою, а що дозволено та про що можна домовитися. Таке рішення приймають спільно. Батьки повинні дійти згоди щодо правил, яких треба дотримуватися: мама не може заборонити дітям стрибати на дивані, якщо батько стрибає разом з ними. Необхідно, аби у батька й матері були спільні ідеї щодо правил, яких слід дотримуватися вдома, та можливих санкцій. Виховання – завжди командна гра. Діти повинні чітко розрізняти, що правильно, а що ні.
Дочекатися припинення бурі. Майже всі люди вибухають через втому та стрес. Коли ваш розум затьмарений після важкого робочого дня, дуже складно розважливо і спокійно думати. Як тільки ви відчуваєте, що ось-ось вибухнете гнівом, краще «зробити перерву» й оцінити ситуацію спокійно. Коли ввечері вся родина втомлена та напружена, краще приготувати разом щось смачненьке, з’їсти щось солодке або побитися подушками, залишивши вирішення проблеми на наступний день.
Висловити гнів, нікого не звинувачуючи. Дуже важливо намагатися не зранити нікого. Рани гояться дуже довго. Але кожен має право сказати, чому саме він сердиться: «Мені дуже не подобається, коли ти розмовляєш таким тоном!»
Уникати погроз та насильства. Фізичні покарання підкреслюють не авторитет, а фізичну перевагу сильного над слабким. Нічого доброго для батьків і вкрай принизливо для дітей. Погрози підливають масла у вогонь. І дуже небезпечні ті з них, котрі не втілюються.
Обмежитися конкретним випадком. Важливо уникати тривалих нотацій, у яких перераховуються усі гріхи дитини, починаючи від її народження.
Говорити коротко та чітко. Варто обмежитися лише даною проблемою. Особливо не варто з малими дітьми розпочинати гру «Чому?» Малеча – невичерпна, а ми – ні.
Спробувати написати. Виклавши проблему в письмовому вигляді, ми можемо подумати та чітко висловити наші почуття та скарги. Іноді записка, залишена на подушці, може вирішити найзаплутанішу ситуацію.
Уміти миритися. Важливо навчитися просити пробачення та пробачати, але перш за все слід разом проводити час так, аби бути щасливими.