Зазвичай батьки прагнуть розуміти дітей. Для цього треба «бути з ними на одній хвилі». Неможливо ж настроїти радіо, якщо ви б’єте його кулаками. Згоди досягають, проявляючи уважність і тактовність.
Два горобці відпочивали на оливковому дереві. Один сидів на верхівці, другий – на гілці, біля стовбура. За деякий час той горобець,котрий був зверху, вирішив після обіду поспілкуватися з іншим і сказав: «Яке ж прекрасне це зелене листя!» Другий, що сидів знизу, вирішив, що перший знущається з нього, і сухо відповів: «Ти що, сліпий? Не бачиш, що воно біле?»
Верхній горобець обурено відповів: «Сам ти сліпий! Кажу тобі – воно зелене!» Нижній, задерши дзьоба догори, кричав: «Ні, ні, ні – біле! Ти божевільний і нічого не розумієш!»
Верхній горобець, недовго думаючи, кинувся на того, котрий сидів внизу, вирішивши дати йому доброго прочухана. Але той навіть не поворушився. І ось, коли вони, наїжачивши пір’я, були вже зовсім поруч, той, що сидів зверху, відволікся на мить, підняв голову і здивовано сказав: «Ой, правда! Дивись, воно дійсно біле!»
Він запросив другого горобця на верхівку: «Слухай, полетіли туди, де сидів я!»
Вони разом здійнялися вгору, і цього разу другий здивовано зауважив: «Дивись, а воно й справді зелене!»
На цьому прикладі нам легко переконатися, що здебільшого стосунки, від яких потерпають і дорослі, і діти, зумовлені нерозумінням. Розуміння – це перш за все моральна позиція, результат волі, одне з найсуттєвіших значень дієслова «любити».
Найважливішим завданням для батьків є створення у своїй родині культури порозуміння, без якої немислимі глибокі та конструктивні взаємини. У стосунках з дітьми, близькими родичами та іншими членами родини люди часто помиляються зовсім не через те, що вони погані особи, – вони навіть не пробують задуматися, аби зрозуміти оточуючих. Їм потрібен своєрідний «серцевий лікнеп». Зазвичай думають, що у разі сварки один з її учасників – обов’язково правий, а інший ні. Насправді ж рацію мають обоє, тільки кожен з власної точки зору. Це і показано в історії про горобців.
Розуміти – означає не осуджувати. Той, хто осуджує, хоче захистити себе. Він не ставить себе на місце іншої людини, а задовольняється тим, що чіпляє їй ярлички. Проблема полягає в тому, що, коли люди приклеюють іншим етикетки, то врешті-решт самі починають керуватися своїми суб’єктивними упередженими думками. Якщо батько вважає сина лінивим, то згодом він бачитиме в його поведінці лише прояви ліні, а син, у свою чергу, вважатиме батька авторитарним критиком або тираном. Татова поведінка викликатиме у дитини різку протидію. Батько ж вважатиме це черговим недбальством сина. У такий спосіб посилюється прояв панівної вітцівської натури, а домашні стосунки можуть перетворитися на справжнє пекло.
Першим результатом щирого бажання порозумітися може стати довіра.
Спочатку необхідно зрозуміти самому, а потім вже вимагати, аби розуміли інші. Якщо ми не намагаємося по-справжньому зрозуміти іншу людину, то ніколи не знатимемо, що для неї є важливим. Зазвичай ми пробуємо екстраполювати, переносити наші почуття на інших. «Коли моя мама хоче спати, вона і мене відправляє у ліжко», – скаржиться один хлопчик. Але й у доленосних питаннях дорослі мислять аналогічно: «Якщо це важливо для мене, то обов’язково має бути важливим і для інших». Якщо ми справді хочемо допомогти дитині – ми повинні навчитися бачити проблему її очима, розуміти та приймати її точку зору.
Кожна людина неповторна, і кожну людину необхідно любити по-своєму. Нам неодмінно треба намагатися зрозуміти мову любові іншої людини, а зрозумівши, навчитися спілкуватися нею.
Для того, аби порозумітися, необхідно навчитися контролювати себе. Поганий настрій, нервозність, дратівливість, злість та передусім потреба почувати себе правим завжди й скрізь дуже ускладнюють шлях до розуміння. Сильні емоції можуть зіграти роль того фільтра, який приховає від нас сенс сказаного дитиною.
Розуміння з’являється тоді, коли уважно слухаєш. Якщо хтось і може розповісти батькам про потреби дітей, так це самі діти. Найпростіший спосіб отримати цю інформацію – уважно їх слухати. Якщо ми чимось зайняті або відволіклися на сторонні думки, то слухаємо, але не чуємо те, що нам кажуть діти. Деякі дослідження переконливо доводять, що батьки розуміють лише чверть з того, що говорять їм діти.
Для того, аби слухати по-справжньому, треба навчитися «перекладати». Це перша сходинка так званого «емпатичного» розуміння. Емпатія повинна бути «професійною навичкою» батьків. Це спосіб «відчувати іншу особу зсередини», бути глибоко залученими, подібно, як слухаємо музику. Це тактика самопожертви: батьки беруть на себе тягарі дітей, частково відмовляються від власних задоволень, аби взяти на себе їхні негаразди.
Порозуміння має креативну функцію. Це означає, що розуміння проблеми дещо змінює особистість дитини. Потрібно увімкнути механізм у її голові, освітити те, що вона відчуває, але не може висловити. Це досягається, коли дитина, повна вдячності, вигукує: «це саме те, що я хотів сказати!» А якщо потім хтось з батьків скаже: «я теж таке пережив…», гармонія може бути повною. Батьки і діти – не суперники, а союзники і партнери у справі життя.
Саме тому кожна серйозна бесіда повинна завершуватись щирим підбадьорюванням.