Якщо хочеш когось підкорити, треба дбати про нього. Це стосується і відносин батьків та дітей.
Один батько звик вирішувати більшість проблем із дітьми в піцерії. Протягом кількох років він водив туди свою старшу доньку. Це були своєрідні «побачення» батька та дитини. І ось настав час запросити на «перше побачення» молодшу доньку. Коли принесли замовлену піцу, батько вирішив, що прийшов відповідний момент для того, аби сказати дівчині, наскільки сильно він її любить та цінує.
«Юлю, – почав він, – я хочу, аби ти знала, як сильно я тебе люблю. Ти в нас з мамою – особлива! Ми щодня молимося за тебе, і зараз, коли ти, підростаючи, щодня стаєш дедалі красивішою, ми дуже пишаємося тобою!» Завершивши цю невеличку промову, батько замовк і, взявши виделку, вже збирався скуштувати піцу, але йому не вдалося навіть донести шматок до рота.
Дівчина простягнула руку і, поклавши її на батьківську, пильно дивлячись йому у вічі, тихо промовила: «Зачекай, тату… зачекай, повтори це ще раз!»
Батько відклав виделку, і знову почав детально пояснювати доньці, за що вони з мамою люблять та поважають її. А потім знову взяв виделку. Але й в другий, і в третій, і в четвертий раз його зупиняла маленька рука і ті ж самі слова: «Зачекай, тату… зачекай, повтори це ще раз!»
Того вечора батькові так і не вдалося поїсти. Проте дівчинка отримала неймовірний емоційний заряд. І за кілька днів, підійшовши до мами, вона несподівано сказала: «Мамо, а я – особлива. Мені це тато сказав!»
Хлопцям відомо: якщо хочеш когось підкорити, треба почати залицятися до дівчини та дбати про неї. Не йдеться про те, аби спокушати чи обманювати її. Залицятися – це змусити повірити дівчину, що вона є єдиною і найважливішою. Чому б нам не застосувати цю тактику залицяння і до дітей? Як на мене, це особливо стосується дітей-підлітків. Любов дітей до своїх батьків – безмежна, але її не слід сприймати, як «даність».
Фраза «А, він і так знає, що я його люблю» — абсолютно безглузда. У любові, як і в житті, ніколи неможливо пізнати те, що не підтверджене практичними справами. Для багатьох батьків стосунки з дітьми майже завжди звичні, і, на жаль, цю звичку характеризують радше негативні, а не позитивні моменти.
Підкорювати дітей справді нелегко, і перш за все тому, що це потребує значної затрати душевних сил та часу. У вирі сучасного світу батькам бракує часу та сил, аби завоювати любов своїх дітей. Куди зручніше подарувати сину новий мобільний телефон, аніж піти на концерт, де він вперше на сцені грає на гітарі. І несуттєво, що виступ триває лише три хвилини, важливою є ваша участь, а ці три хвилини – дуже вартісні для дитини. Зараз підлітки живуть у домівках, де повно-повнісінько цінних речей, але водночас їм катастрофічно бракує батьківської уваги та любові. У них часто складається враження, буцімто вони – лише живий додаток до колекції речей, котрі належать батькам.
Вічно зайнятим родичам, котрі дійсно бажають, аби їхні діти відчули любов та повагу, необхідно зібратися з силами та віднайти час для своїх дітей. Психіатр Росс Кемпбелл пише: «…Якщо підліткові не приділяти достатньо уваги, він переживає тривогу, оскільки вважає, що для батьків важливіше щось інше. Відповідно, він росте невпевненим у собі, а його емоційний та психологічний розвиток суттєво ослаблені».
У подібному залицянні важливо знати, де знаходяться ті струни, торкаючись яких, батьки можуть допомогти зрозуміти дитині, наскільки ж їм добре разом. Окрім того, важливо, аби підліток відчув, що він є центром вашої уваги. Не йдеться про те, аби щоразу, коли спілкуєтеся, ви проводили довгі повчальні розмови. Батьки всім своїм єством – поглядом, словом, жестом, дотиком – повинні передати, що дитина для них важливіша від будь-яких термінових справ та ситуацій.
П’ятнадцятирічний хлопчина проілюстрував це, коли зауважив: «Батько думає, що коли ми удвох їдемо на рибалку, то він робить мені величезну послугу. Але коли ми разом, то майже ніколи не говоримо про життя, хіба – про рибалку, про природу… А мені байдуже до цього. Я хотів би розповісти батькові про мої проблеми, але йому, здається, це ні до чого».
Звісно ж, любов – це не лише безкінечні ласки, котрими нібито прикрашаємо життя наших дітей, це радше необхідність. І не варто забувати «рецепт щасливого життя» однієї восьмирічної дівчинки: «Чотири поцілунки на день – аби вижити, вісім – аби більше-менш “перебитися”, дванадцять – аби зростати».