«Революція»
Приблизно в тринадцять років починаються клопоти. Це період «революції», в якій беруть участь тіло, розум та особистість. Дівчата і хлопці мусять змагатися зі змінами, які відбуваються в їхньому фізичному вигляді (голос, вираз обличчя, зріст, статеві ознаки), а також в їхньому внутрішньому стані (характер та інтелектуальний розвиток).
Часом підліток задоволений з того, «як він перетворюється з гусениці в метелика», а часом – ні; він почувається незграбним, недоладним, розчарованим. Він вагається між станом веселого оптимізму та періодами прихованого розчарування та розпачу.
У цей же час вимоги батьків, братів-сестер, друзів та вчителів зовсім не зменшуються. Отож, очікування і вимоги від родини, школи, товаришів часто призводять до внутрішніх конфліктів та посилюють збентеження.
Родині доводиться переживати раптові зміни настрою в підлітка.
«Я ніколи не знаю, в якому настрої будуть сьогодні мої діти, коли повернуться зі школи. На основі ранкового настрою нічого не можна передбачити. Тому коли вони повертаються додому, я лише вітаюся з ними і далі йду до своїх справ».
«Найбільше мене засмучує мене те, що раніше моя донька завжди і все мені розповідала, і раптом вона ніби викинула мене зі свого життя. Вона нічого не розповідає, лише кожного разу намагається відштовхнути мене».
Це саме той вік, коли між батьками й дітьми може запанувати Велика Мовчанка. З огляду на труднощі в порозумінні у справді важливих справах обидві сторони обирають мовчання. Якщо діти дратівливі або ж демонструють неприховану погорду, то батьки почуваються ображеними, а діти – ще більше розчарованими, бо помічають, що спричинили поведінку, цілком протилежну до тієї, якої очікували. Отримали безодню замість розуміючої симпатії. Якщо не брати до уваги змінні настрої, то більшість тринадцятирічних підлітків прагне «вести діалог з батьками». Важливо, щоб цей діалог відбувався між двома рівноправними особами. Діти вважають слушними дискусії з батьками, люблять ходити на футбольні матчі та в кіно, на риболовлю чи на прогулянку до лісу. Дівчата полюбляють, коли мама бере їх зі собою на закупи.
Тринадцятирічні охоче критикують батьків, але самі погано сприймають критику на свою адресу.
Маленька планета здобуває орбіту
Родинний добробут або погане самопочуття чотирнадцятирічних підлітків зазвичай залежать від того, як саме були вирішені їхні проблеми в тринадцятирічному віці. Чотирнадцятирічні – це вже не сателіти, а малі планети, які здобули особисту орбіту. Стосунки з батьками не напружені, але за умови, що останні не порушують автономії підлітків.
Чотирнадцятирічний підліток без збентеження визнає, що любить маму й тата, але робить це дещо відчужено. Він не боїться визнати те, що батько має більший авторитет і вищість. Донька може вигукнути з нотками збентеження в голосі: «Ой, мамо!» кожного разу, коли та намагатиметься приєднатися до її розмови або щось запропонувати.
Якщо вони достатньо відповідальні, то чотирнадцяти-п’ятнадцятирічні вносять вирішальний вклад до сімейної рівноваги. В дискусіях вони можуть визнати, що не мають рації, щораз частіше зізнаються, що «по суті справи, правда є на боці батьків».
Поза постійними проблемами щодо допомоги по господарству, домашніх завдань та стилю в одязі, вибухають конфлікти, пов’язані з пізнім поверненням додому, дружбою, першою закоханістю, вибором майбутнього. Хоча часом це зовсім не очевидно, але чотирнадцятирічні цінують рішучих батьків і щиро зізнаються: «Батько повинен керувати рішуче і тримати всюди належну дисципліну».
Однак чотирнадцятирічні все ж резервують собі право спротиву стосовно свого батька.
Чотирнадцятирічним більше подобається перебувати поза домом, але коли вони вже далеко, то відчувають нестерпну тугу. Вони пишаються кожним відповідальним завданням, яке їм довіряють. Якщо ж відчувають, що це важливо, то працюватимуть з усіх сил. Саме в цьому часі батьки відкривають для себе приємність перебування зі своїми дітьми. Як зізнається одна мама: «Я бачу, як мої діти стають незалежними особами і мені приємно спостерігати за ними. Частково те, ким вони є, вони успадкували від нас, від того, ким ми були в їхньому житті, але деяка частка – це їхній особистий вклад та становлення. Наприклад, почуття гумору мого сина: цього він не успадкував ані від мене, ані від свого батька. І мене приємно дивує спілкування з цією майже дорослою людиною, яка має чудове почуття гумору».