Як нав’язати діалог
У підлітковому циклоні (11-15 років) стосунки батьки-діти можна переживати по-різному, залежно від сім’ї. Однак дуже поширеним (і нормальним!) є той факт, що (під акомпанемент криків або без нього, зі знизуванням плечей, сльозами та гриманням дверима) батьки та діти почуваються, ніби протилежні береги ріки, яка кожного дня щораз більше розливається.
Чи можна збудувати міст між двома берегами, тобто чи можна нав’язати справжній діалог між батьками та дітьми?
Так, але лише за деяких умов.
Насамперед, треба пізнати одне одного
Для початку спілкування (звісно, не про погоду чи інтернет), найважливіше знайти час і бажання для розмови, бо з цим, як відомо, завжди бувають проблеми. Так от, час і бажання треба відвоювати в щоденних труднощів, з якими доводиться змагатися і дорослим, і дітям. Діти усвідомлюють ці труднощі. «Колись я розмовляв з татом про ці справи, але тепер у нього свої клопоти й проблеми», – стверджує один підліток. У цьому віці підліткам справді потрібне спілкування. Часто можна почути: «Мої батьки ніколи не мають часу, щоб мене вислухати».
Перша умова справжнього діалогу – добре знати нашого співрозмовника. Для батьків це дуже складна справа, оскільки підліток – це «ні риба ні м’ясо», а зміни, які в ньому відбуваються (фізичні та психологічні), дуже й дуже значні.
Вони навіть не можуть покладатися на свій колишній досвід: «Я не сподівалася, що мій син настільки сильно страждав, коли в нього почався період дозрівання. Пригадую, наскільки сильно я страждала, коли була в його віці. Я почувалася негарною, мені видавалося, що мене ніхто не любить. Думала, що це не випаде на долю моїх дітей, але помилялася».
Очевидно, що батькам нелегко змиритися, коли вони бачать, як дороге дитя перетворюється в нестерпну й недисципліновану істоту, яка воює від раннього ранку до пізньої ночі, постійно обгризає нігті, колупається в носі, кривляється, тупає ногами, задирає носа і зловживає вульгарними словами.
Діти часто ставляться до батьків, як до «службовців», до жандармів, а трохи – як до добродіїв, на думку яких змушені зважати.
Вони зовсім не дбають про те, щоб ліпше пізнати цього чоловіка чи цю жінку, яка їх любить, має проблеми, втомлена, має свої уподобання та прагнення. «Я намагаюся пояснити дітям, що крім того, що я їхня мама і дбаю про них, я ще й жінка і мені потрібні контакти з іншими дорослими. У мене є такі ж проблеми й потреби, як і в них. Хоча дітям це дуже важко зрозуміти. Є багато причин, через які вони в мені бачать лише маму, а не людину».
В одній середній школі дали завдання: «Опиши зовнішній вигляд та вподобання свого батька».
Упродовж години вчитель спостерігав за учнями, які сиділи з витріщеними очима, розгубленими виразами облич і не могли зв’язно написати бодай кілька речень у творі. Виявилося, що для багатьох батько – це суцільне невідоме.
Дитина зі снів і дитина з дійсності
Друга умова – це повага. Діти почуваються гірше, бо вони фізично слабші та економічно залежні. Часто їхні вибухові реакції викликані тим, що вони відчувають себе цілком залежними, а батьки ще й наголошують на цьому. З іншого боку, деякі батьки ставляться до своїх дітей не як до осіб, що мають свої права та обов’язки, а як до приватної власності. Часом батькам важко змиритися з тим фактом, що їхні діти інакші від тих, яких вони собі уявляли та про яких мріяли. Трапляється так, що батько починає перейматися тим, що син поводиться надто м’яко і не по-чоловічому або ж мати з неспокоєм спостерігає за донькою, яка росте низькою і гладкою – а вона ж уявила свою доньку високою і стрункою.
Більші клопоти виникають на психологічній площині, коли батьки протиставляють справжній образ дитини тому образові, який склали у своїй уяві: син надто поважний як на свій вік, багато читає замість того, щоб бавитися. Або навпаки – буває надто несміливий та замкнений у собі, хоча батьки сподівалися іншої поведінки. Діти дуже швидко відчувають розчарування своїх батьків, і це їх дуже ранить саме в той період, коли вони докладають стільки зусиль, щоб сформувати свою особистість. Підлітки відчувають, що неспроможні сповнити очікувань середовища, і це лише підсилює їхній страх, вони бояться, що їх вважатимуть «ненормальними». Тому вони й ставлять запитання, чи варто жити в таких стосунках.
Третя важлива умова – любов, яка завжди є надійною зброєю. Однак не любов, накинута кимсь, а глибока й автентична любов, яку особа може висловити. Батькам і дітям завжди потрібна ніжність. Не лише фізична, а насамперед психологічна. Це можна пояснити з допомогою відомого твердження одного психолога: «Батьки прагнуть бути потрібними своїм дітям. А діти хочуть не потребувати своїх батьків».
«Мамо, тату, ви мені потрібні», – це пестощі для батьківських вух.
Бути відповідальним, мати довіру батьків, бути вислуханим – для дітей це теж пестощі. Вони страждають через відчуття відчуженості, яке виникає з того, що почуваються вже далеко від світу дітей (і це нормально), але світ дорослих їх ще не прийняв (і це болить). У цій ситуації вони відчувають величезну потребу в любові, сприйнятті, охороні з боку сім’ї, але не хочуть у цьому зізнатися. Підлітки щасливі, бо почуваються пов’язані зі сім’єю, поки зв’язок, який їх поєднує, невидимий. Діти, які грубіянять, верещать і зляться на батьків, насправді волають: «Допоможіть мені!».