Про «ні» вже все сказано, тож тепер на черзі «так».
Поміркуймо про те, що допомагає дозріванню. «Ні» може сприяти приготуванню ґрунту, зведенню захисної стіни, але нічого не збудує. Цю функцію якнайкраще виконує «так».
Саме тому треба наповнювати життя нашої дитини словом «так».
Яким має бути «так», покажемо на кількох прикладах.
«ТАК» ДЛЯ ДИТИНИ
Першим «так», зверненим до нашої дитини, має бути «так», яке схвалює її особистість.
Кожна дитина, перш ніж прийти на світ, має почути це чудове схвалення-прийняття: «Ми тебе чекали! Чекали саме тебе, а не когось іншого. Чекали саме тебе, з таким тілом, такою вдачею, з таким характером і такої статі. Ти – наша мрія».
Не милуймося сусідською дитиною і дітьми з телебачення, дітьми з реклам, які завжди гарні, завжди усміхнені і не мають жодних вад.
Передусім повірмо у свою, навіть якщо вона ще не ходитиме, коли їй виповниться рік, хоча цього і домагаються книги з психології; навіть якщо у дванадцять місяців вона ще не розмовлятиме…
Немовля розуміє (та ще як розуміє!) всі ті незвичні для нього слова, котрі на старті життя допомагають йому зробити правильний крок.
Це здається таким легким…
Здається, що прийняти власну дитину – це щось дуже легке; насправді так є не завжди.
Статистика свідчить, що 28% батьків хотіли б мати дітей, кращих за власних.
Утім, усі діти мають свої гарні риси, усі діти мають певні таланти, які рано чи пізно розвинуться, але за однієї умови – якщо батьки приймуть своїх дітей у їхній цілісності. Однак буває так не завжди.
– Ми не приймаємо дитину, якщо постійно порівнюємо її з іншими: «Бачиш, як твій приятель гарно вчиться!» Тоді дитина може собі подумати: «Нічого не вмію добре робити, мої мама і тато вже мене не люблять і замість мене хотіли б мати іншу дитину…».
– Ми не приймаємо дитину, якщо змушуємо її робити те, що нам самим не вдалося зробити у житті. Не вміємо грати на жодному інструменті, але вважаємо, що їй це має вдатися, навіть якщо не виявляє до цього жодних здібностей.
– Ми не приймаємо дитину, ставлячи їй завищені вимоги, очікуючи від неї досягнень, що перевищують її можливості. Часто буває, що батьки намагаються виховати дитину, завдяки якій хочуть прославитися.
- Приймаємо дитину, якщо заохочуємо її докладати більше зусиль. Ми чинимо так тоді, коли кажемо, наприклад: «Працюєш повільно, бо багато думаєш»; «Ти такий же несміливий, як і більшість тих, хто має здібності до математики»…
- Приймаємо дитину якщо, насваривши її за якусь провину, вміємо сказати: «Все одно я тебе люблю. Люблю попри все».
- Приймаємо дитину, якщо порівнюємо її з собою: «Не засмучуйся, такі негаразди у мене теж бували». Дитина дуже цінує те, що її порівнюють з батьками. Батьки завжди є для неї досконалим взірцем.
Тут розглянуто кілька основних видів «так», котрі маємо часто казати нашим дітям. Тепер на черзі інші «так», аж ніяк не менш важливі за перші.
«ТАК» ДЛЯ ЧУЙНОСТИ
Наша дитина може погодитися на все за винятком нашої нечуйности, нашої холодности стосовно неї («Іди собі, тепер для тебе не маю часу»), нашого негативного ставлення до неї («Не вмієш нічого доброго зробити»), применшення її зусиль і неприйняття.
Кожна дитина потребує багато тепла і великої чуйности. Потребує подвійної чуйности: фізичної і психічної.
Фізична чуйність
Дитина дуже любить обійми, поцілунки, пестощі.
Усі ці прояви чуйности утверджують у ній певність, що її люблять, породжують упевненість, на якій згодом вона будуватиме свою особистість.
Наше ставлення до дитини розвиває цілу її сутність, її дух і тіло. Пробуджує глибинну сутність і зміцнює її; щобільше, розвиває її уяву.
Нещодавно з’явилася публікація з промовистою назвою: «Розум починається від чуйности». У ній написано, що людина народжується з несформованим мозком: формування кори мозку з 14 мільярдами клітин завершується лише на сьомому році життя дитини – це вік, у якому людина цілковито себе усвідомлює. Для того, щоб мозок дитини мав змогу добре сформуватися, потрібні зовнішні чинники й різні види підтримки: зокрема такі, як пригортання, поцілунки, пестощі.
Ось що каже про це індійська народна мудрість: «Носіння на руках, колисання, пещення, пригортання, масаж… усе це доконечне для малої дитини так само, як вітаміни, мінеральні солі, білки, якщо навіть не більше. Дитині, позбавленій цього, навіть якщо вона має вдосталь молока, загрожує смерть» (Ф. Лебоєр «Шантала. Мистецтво індійського масажу, який ущасливлює дітей»).
Психічна чуйність
Психічна чуйність – це залишити на столі записку, щоб наша дитина, прийшовши зі школи, не почувалася вдома самотньою; це купити їй якусь дрібничку; це пам’ятати про її день народження; це час від часу зробити їй приємну несподіванку…
Психічна чуйність – це придивлятися до дитини, усвідомлювати її присутність.
Якщо б дитина змогла висловити те, що відчуває, вона сказала б: «Я не камінь, замало мені лише існувати; я не рослина, замало мені лише дихати; я не тварина, замало мені лише їсти; я не лише м’яз, замало мені лише гратися… Я – людина, а отже, маю прагнення: прагну, щоб мене любили, щоб мене помічали!»
Як часто діти кажуть нам: «Поглянь на мене!», «Бачиш, як я їду на велосипеді!», «Дивись, як я плаваю!»…
Дивись!!!
Дивіться на вашу дитину; втішайтеся вашою дитиною! Вона росте так швидко, що такою самою її можна вже не побачити. Одного разу розплющите очі й побачите перед собою дорослу людину, яка збирається під вінець.
Психічна чуйність – це передусім нескінченно багато добрих слів, безмежно багато позитивних слів: вітаю, дякую, перепрошую, не засмучуйся, люблю тебе, підемо погуляємо, все буде гаразд, сміливіше, захоплююся тобою…
Усі ці слова – слова світлодайні, великодушні, слова, що мають велику силу. Це слова, які допомагають жити. Однак замість них ми часто кажемо інші, як-от: не крутися, рухайся, не гасай, привітайся, вважай, бо впадеш, я ж казала, що впадеш… Послухайте повчальної оповіді семирічної Марійки: «Коли хтось дзвонить у двері, всіх огортає паніка. Мама починає гадати, хто прийшов; наказує мені витерти ніс, ховає все у шухляди і лише тоді йде запитати, хто там. Іноді це її приятелька, іноді листоноша, а переважно це бабуся, котра так само, як і мама, щойно переступивши поріг, каже, щоб я витерла ніс!»