Отож, якщо ми визнали, що батько, щоби бути добрим вихователем, повинен залишитися вірним самому собі й представляти “чоловічу” виховну концепцію, то тепер мусимо конкретніше охарактеризувати визначальні риси батьківського стилю, передусім звертаючи увагу на те, чим він відрізняється від жіночої виховної настанови.
Як пам’ятаємо, материнський і батьківський стилі виховання притаманні в різних пропорціях як татові, так і мамі, тому чимало матерів, поза сумнівом, радше впізнають себе в образі, який представляємо тут як чоловічий, аніж у характеристиці жіночого стилю.
Отже, наші роздуми мають намір окреслити аспекти чоловічих виховних підходів і викласти аргументи, які свідчать про їхній позитивний внесок у розвиток дитини.
Отож, розгляньмо синтетичну характеристику рис, притаманних батьківському стилеві.
Батько в діялозі з дитиною найчастіше є безпосереднішим і щирішим, аніж мати
Багато осіб зауважують, що тато легше, ніж мама, називає речі своїми іменами, а в діялозі з дитиною є безпосереднішим, тверезо мислить і легко “переходить до висновків”, як часто кажуть.
Кілька прикладів зі щоденного життя можуть добре проілюструвати ці влучні спостереження.
Наприклад, мама каже: “Мій син не надто добре вчиться”, а батько, тимчасом, уточнює: “Радше, скажімо, що його зовсім не цікавить навчання”. Ці висловлювання є віддзеркаленням різних позицій і підходів, а сильніші й безпосередніші слова батька (який, як це чітко видно, менше переймається тим, щоби зберегти позитивний образ дитини в очах співрозмовника), найімовірніше, вказують на його здатність реалістичніше оцінювати ситуацію.
Мама каже: “Мій син має в школі таких учителів, які його не розуміють, не знаходять до нього відповідного підходу. Що може змусити хлопця працювати, якщо має таких учителів, які не цінують його?” Тато відповідає на це: “Правду кажучи, вони не можуть бути ним задоволені, бо він не вчиться й нічого не робить!” Обидва ці висловлювання свідчать про різнесприйняття ситуації. У другому випадку батько більшу увагу звертає на відповідальність дитини, ніж учителів.
Мама: “Марко завжди був дуже енергійною дитиною”. Тато: “Щиро кажучи, він просто нестерпний і мушу визнати, що, хоча є моєю дитиною й дуже люблю його, часом мені важко з ним витримати…” Так само й у цьому випадку різні описи ситуації свідчать про наявність різних рівнів готовности помічати негативні аспекти характеру дитини, без підсолоджування чи мінімізації її вад. Прагнення захистити сина проявляється тут передусім у “забороні думати про нього погано”, в пошуках пояснень, які можуть виправдати його провину чи зняти з нього відповідальність. Батькові (або тому з батьків, для якого характерний “чоловічий” підхід) притаманна виразніша схильність до щирости. Ця риса базується на більшій емоційній свободі, яка підштовхує до реалістичнішого оцінювання дійсности. Мама також “знає правду” й могла б висловитися трохи різкіше – адже вона страждає від важкого характеру дитини навіть більше, ніж батько, – однак… Вона поводиться так, немовби шукає причин, які дали б їй змогу думати про дитину ліпше, ніж це є насправді.
Мати твердить: “Я розумію проблему своєї доньки: вона почувається гіршою від старшої сестри, часто порівнює себе з нею й хотіла б бути схожою на неї”. Батько пояснює: “Але вона хоче бути такою, як сестра тільки в тому, що їй вигідно! Коли кажу їй, щоби вчилася так, як вона, вона тієї ж миті змінює тему…” Цілком зрозуміло, що таке твердження змушує зовсім по-иншому глянути на проблему: у материному описі переважає тема незаслуженого страждання доньки; натомість у батьковій оцінці продемонстровано, що донька частково використовує своє протистояння зі старшою сестрою як засіб досягнення певних цілей. Батько ліпше розпізнає спроби маніпуляції там, де мама бачить винятково страждання, від якого дитину треба захистити.
Наступна подружня пара продемонструвала нам ще один приклад різних виховних підходів: їхня наймолодша донька та її найліпша подруга показують свої малюнки мамі й запитують: “Який з них найгарніший?” Мама відповідає: “Обидва пречудові!” І щоби бути переконливішою, старається сказати кілька компліментів на адресу кожної з дівчаток, тобто діє так, щоби жодна з них не засмутилася через порівнювання їхніх малюнків.
На таке саме запитання батько відповідає доньці без вагання: “Твій малюнок цілком непоганий, але подруга, справді, малює дуже гарно; зрештою, ти чудово робиш инші речі…” Батьківська щирість свідчить, що тато не надто боїться зранити доньку, викликавши в неї розчарування самою собою й власними можливостями в певних видах діяльности.
Для дитини некорисно, коли її утримують у світі ілюзій чи безконечно дозволяють жити, маючи нереалістичне й ідеалізоване уявлення про себе, чого можна досягти лише завдяки “захисному фільтрові” поблажливій брехні мами й тата.
Особливо в підлітковому віці дитина не зможе уникнути зіткнення з тим, що инші думають про неї, а також змусити инших ставитися до неї з (надмірною) лагідністю, яку проявляли до неї батьки.
Можна жити, не роблячи трагедії з власної недосконалости – цього повинен учити тато.
Хоча це зближення дитини з дійсністю слід дозувати обережно, відчуваючи відповідний момент і дотримуючись такту, але водночас не можна його заперечувати, відкидати чи систематично применшувати. Без правди психологічний розвиток і дозрівання неможливі.
Батько менше боїться сказати: “Давай собі раду сам!”
Багато людей твердять, що тато дотримується меншої кількости дрібних правил і не вагається попросити дитину, щоби вона сама подбала про себе, спонукати її проявити свої здібності й винахідливість.
“Я хочу пити”, – каже дитина, коли родина сидить за столом. Мама, немовби проявляючи якийсь безумовний рефлекс, простягає руку до глечика з водою. Тато, однак, випереджає її й каже дитині: “Вода стоїть перед тобою, налий собі!” Ця вимога видається цілком розсудливою: адже тут ідеться не про щось, чого дитина не може зробити сама, а про те, щоб змусити її виконати зовсім неважку дію, яку вона просить зробити за неї инших. Чи варто звільняти її від цього “болісного” й обтяжливого аспекту життя? Не завжди, й не перевищуючи певної міри, – підказує батьківський інстинкт.
Існує невидима, але реальна межа, на якій готовність батьків допомагати мусить зупинитися. Виховне добро дітей також вимагає того, щоби вміти відмовити їм у допомозі й таким чином дозволити бути самостійними, розвивати почуття гордости за себе й “здібності” до виконання завдань, як це описано в нижченаведеному прикладі.
“Що означає це англійське слово?” – голосно запитує хлопець, думаючи, що звертається до матері, яка перебуває в иншій кімнаті. Тон сказаного вказує на те, що син упевнений у тому, що негайно отримає від матері пояснення слова. На його нещастя, в кімнаті є лише батько. “Подивися в словник, який лежить перед тобою”, – відповідає тато. Така поведінка не означає неприхильного ставлення до дитини чи відсутности зацікавлення нею, а є ознакою певного розуміння її виховання й має на меті створити такі умови, за яких дитина муситиме докласти незначних зусиль (частку “болісного” аспекту життя) й не зможе цього уникати.
Долати за дитину всі її труднощі – це не завжди правильно, а якщо заохочення до того, щоби сама “давала собі раду”, прозвучить у відповідний момент, то створить умови, потрібні їй для розвитку здібностей і здобуття навичок.
Однак такі схильності дитини не розвиватимуться у виховних контекстах, які сприяють уникненню будь-яких зусиль чи перекладанню на инших усіх завдань, що вимагають активної участи й праці. Деякі казки розповідають нам саме цю правду, яка була частиною педагогічних знань минулих поколінь.
Пригоди дітей, які в майбутньому стануть підприємливими, ініціятивними й здатними подолати життєві труднощі завдяки власним здібностям, часто розпочинаються характерним описом убогости батьків, які навіть не можуть прогодувати свого потомства. Після багатьох вагань і всупереч своїй волі вони змушені покинути дітей у лісі. Залишають їм останній шматок хліба, який мають, розпалюють вогонь, щоби діти не страждали від холоду, і – коли вони засинають (чергова ознака великої делікатности) – покидають їх, змушуючи відтепер самостійно протистояти життю. Саме так починаються, наприклад, пригоди Гензеля й Гретель, якщо згадаємо лише найвідомішу з таких казок. У ній змальовано ситуацію, з якою стикається чимало батьків.
Цілком імовірно, що батькам забракне – подібно, як у казці, – основних психологічних засобів (будуть утомлені, у відчаї, роздратовані), коли вичерпається їхня готовність, яку вони проявляли до того часу, задовольняти потреби дітей. Вони можуть опинитися (з тяжким серцем і всупереч власній волі) в ситуації, в якій будуть змушені сказати “досить”, щоби, таким чином, діти зрозуміли, що тепер їм доведеться давати собі раду самостійно. Психологічна складність, з якою стикається один з батьків, коли просить дитину почати дбати про себе, вказує на те, що така позиція породжена не пасивністю чи, тим паче, відсутністю любови до потомства, а є результатом розсудливого виховного вибору.
Казкові герої, шлях яких символічно відображає еволюцію певних аспектів особистости, розвивають у собі конче потрібні чесноти, щоби подолати ті небезпеки, з якими їм доводиться стикатися. Коли після багатьох пригод вони повертаються додому, у руках тримають кошик із золотими монетами – скарб, завдяки якому забезпечують майбутнє і собі, й своїй родині. Їхня винахідливість і кмітливість, тобто риси, які змушені були розвивати в собі перед обличчям випробувань і небезпек, дали їм змогу здобути багатство. Золоті монети символізують успішне життя, а на внутрішньому, психічному, рівні – особистість, яка вповні розвинула свій потенціял. Здобула, як ми кажемо, використовуючи це слово в иншому значенні, велике багатство.
Щоби створити умови для цієї еволюції, обоє батьків мали б боротися з природним прагненням безконечно забезпечувати дітей харчами (які символізують усі їхні потреби й бажання). З важким серцем батьки вирішили перекласти на дітей тягар повної відповідальности, знаючи при цьому, що вони, таким чином, опиняться в складній ситуації.
Перешкоди, які з’являються згодом на важкій дорозі самостійного життя, набувають вигляду труднощів, з якими казкові герої стикаються, долаючи темний, незнайомий і небезпечний ліс. Постать батька оберігає споконвічну мудрість: повноцінний розвиток психологічного життя дітей залежить від “перешкод”, які вони муситимуть подолати.
Батьківський інстинкт дуже чутливий до цієї правди: неможливо безконечно звільняти дітей від зусиль, яких вимагає від них життя. Праця, потрібна для того, щоби налити води з глечика, знайти слово в словнику, – це елементи щоденного життя, які є втіленням таємничого процесу, у результаті котрого вони стануть самостійними чоловіками й жінками, впевненими у своїх силах і цілковито реалізованими.