Корисні аспекти батьківського світовідчування і світосприйняття
Певна річ, що батько, який, мабуть, менш здатний інтуїтивно сприймати дитину й “відчувати” її внутрішній світ, звертає на неї меншу увагу. Він спонтанно послуговується категорією цінности: ставить собі запитання, чи його виховні втручання правильні, чи помилкові (чи служать добру дитини), а не – чи покращать самопочуття дитини, чи завдадуть їй прикрощів.
Так само й під час діялогу батько меншою мірою підпадає під уплив емоцій дитини. Звертаючи увагу на те, як вона почувається чи що відчуває в конкретній ситуації, він водночас не забуває про факти, правду й фальш чи відповідну оцінку того, наскільки страждання є заслуженими і які його причини.
Батько, слухаючи дитину, не перестає думати, чи має вона рацію, чи ні, й меншою мірою схильний плутати (правильне) психологічне розуміння аргументів дитини з (неправильним) виправданням її. Не завжди той, хто плаче, має рацію (через сам факт, що плаче).
Батько також більше схильний підштовхувати дитину до “болісних” контактів з дійсністю. Коли слухає її “версії” подій, не забуває про правила логіки й не перестає зіставляти її вчинків з моральними принципами, навіть якщо це завдає дитині прикрощів чи створює їй труднощі.
Цю рису батьківського сприйняття та його значення можна чудово проілюструвати прикладом, почерпнутим зі щоденного життя. Донька скаржиться матері: “Дві мої найліпші подруги воліють зустрічатися самі, а до мене не телефонують, виключили мене зі свого товариства”. Немає сумніву, що в цій розповіді міститься страждання й що все це висловлено, щоби спонукати маму до дій, які розв’язали б неприємну ситуацію. Вона сама вже зрозуміла цю динаміку й намагається заспокоїти доньку: “Це неправда, що вони не хочуть з тобою товаришувати. Найімовірніше, мама твоєї товаришки не хоче, щоб до їхнього помешкання приходило надто багато гостей, тому тебе не запрошують”. Цим поясненням мати хоче мінімізувати ті неприємні відчуття, які завдають доньці болю, але використані ліки означають заперечення важливого елемента дійсности: що дві товаришки доньки, наймовірніше, не хочуть, щоби вона була причетна до їхніх справ. Ця реальність не “зникає” просто так, лише тому, що вона неприємна, а є проблемою, яку дівчинка повинна усвідомити й зуміти самостійно вирішити. Заперечення ситуації, яка виникла, не робить доньки більш здатною протистояти дійсності, а слова матері підштовхують її до того, щоби далі жити в ілюзії, що вона може беззастережно подобатися всім, що її присутність бажана завжди й усюди, так, як це відбувається під час спілкування з матір’ю.
У цьому випадку слід було б допомогти доньці погодитися з тим болем, якого завдали їй товаришки, відштовхнувши від себе, й зрозуміти причини їхнього вчинку (чому вони мене уникають?), а також підготувати дівчину до боротьби в цій реальній ситуації (що можу зробити, щоб мене сприймали?). Саме це треба зробити задля виховного добра дитини, навіть якщо такі справи є психологічно болісними, оскільки змушують перейматися неприємною ситуацією, що, зрештою, означає визначення меж любови до дитини.
Батько сприймає оповідання своєї доньки, міркуючи таким чином: найімовірніше, вони справді воліють зустрічатися вдвох. Якщо це так, то нічого не можна зробити, треба пошукати инших товаришок. Такий підхід – добрий приклад тенденцій батьківського кодексу: з усією делікатністю, якої вимагає ситуація (щоби не підштовхнути дитину до надто брутального “зіткнення” з дійсністю, справу певною мірою “затемнюють”, говорячи лише про її ймовірність), батько допомагає доньці прийняти те, що її присутність не завжди є бажаною. Заохочує дівчинку погодитися з думкою, що її не завжди любитимуть і беззастережно прийматимуть, як у родині.
Хтось із батьків, звичайно, міг би зробити так, щоби донька не почувалася виключеною з товариства, наприклад, особисто попросивши товаришок дівчинки запросити її до себе, але все одно не зміг би принципово змінити дійсности. Якщо дві товаришки воліють бути самі, спроба вберегти доньку від неприємностей раніше чи пізніше виявилася б недостатньо ефективною, й дівчинка мусила б пережити це виключення з компанії.
Татові, на відміну від матері, ніколи не спало б на думку вхопити телефонну слухавку й “полагодити справу”; навпаки, він заохочує доньку до боротьби з дійсністю, не піддаючись їй і не впадаючи у відчай. Зрештою, батько допомагає їй знайти вихід із ситуації, без надмірного копирсання в ображеному самолюбстві і без “плачів у подушку”.
Поза сумнівом, батько теж переживає через доньчині неприємності, але не вважає, що повинен “полагоджувати її справи”; радше, намагається допомогти їй знайти правильний підхід до прикрої правди. Отож, тут ідеться не про брак вразливости, а про инакший підхід до життя, до якого батько намагається привчити доньку, як це, зокрема, побачимо в наступному прикладі.
Оберігати дитину від труднощів чи заохочувати її до боротьби з ними?
Син розповідає вдома про прикрий, але не надто драматичний випадок: у школі однокласники обізвали його “бридким”. Почувши про те, що сталося, мати інстинктивно відчула образу – так, немовби це її саму принизили – й у неї виникло непереможне бажання компенсувати завдану дитині шкоду. В цьому конкретному випадку вона відразу ж виступає на найближчих батьківських зборах, висловлюючи глибоке обурення тим, що “відбуваються такі речі”. Звертається також з бурхливим протестом до директора школи й вимагає, щоб учителі більшу увагу присвятили доброму вихованню учнів і пошануванню инших осіб. Одне слово, виступає на захист дитини, використовуючи засоби, які можна оцінити як трохи надмірні щодо ситуації. Обставини, найімовірніше, не вимагали таких радикальних кроків, але щось завадило їй розсудливо оцінити ситуацію й обрати відповідне реагування.
У тата та сама розповідь, яку він вислухав, повернувшись з роботи, викликала такий коментар: “Мені шкода, але такі речі трапляються; якщо трохи подумаєш, зрозумієш, що маєш чимало позитивних рис і не повинен почуватися гіршим від инших, навіть від тих, хто гарніший від тебе”. Виразно видно, що ця відповідь відрізняється від попередньої не тільки підбором тих, а не инших слів, а й принциповою позицією, яку батько зайняв стосовно труднощів, котрі виникли в сина.
Головна мета материного втручання – добитися компенсації за завдані кривди й запевнення, що така ситуація більше ніколи не повториться в майбутньому. А той факт, що дитина, справді, не є найвродливішою, змусив її відчути, що вона зобов’язана захистити сина від тих, хто міг би його образити через це.
Втручання батька продиктоване иншим принципом: він прагне зміцнити самооцінку сина, не заперечуючи при цьому дійсности, тобто того, що він не є ідеальним.
Батьківське послання звучить так: навіть якщо ти не надто вродливий, не роби з цього трагедії, бо в тебе є инші причини почуватися задоволеним собою.
Натомість материне звернення до сина має такий зміст: той, хто каже тобі такі речі, є поганим, не переживай через це, не вір йому, то неправда.
Батько показує синові дорогу (болісного) сприйняття дійсности, а його слова, хоча делікатні й виважені, підштовхують сина до того, щоби він усвідомив власні обмеження; натомість мати переймається лише тим, як уберегти дитину від страждань.
Мовчки визнавши сина не здатним змиритися з фактом власної недосконалости, мати прагне, щоби дитина уникла зіткнення – зрештою, зіткнення неминучого – з дійсністю.
Батько спонукає дитину погодитися з дійсністю, жити в тих обставинах, які існують, вірячи в те, що життя прекрасне, незважаючи на ті недосконалості й болісні моменти, які воно несе із собою.
Материні зусилля, спрямовані на те, щоб обмежити сферу існування дитини лише тією дійсністю, в якій її ніщо не може зранити, є (звичайно, до певної міри) нищівною спробою для самої жінки, оскільки вона ставить перед собою нереальне завдання. Ще більше нищівним таке прагнення є для дитини, яка в результаті ніколи не зможе відмовитися від потреби мати когось, хто пристосовуватиме світ до її потреб, звільняючи від зусиль, потрібних для прийняття й подолання труднощів.