Типово батьківський метод виховання дітей, який активізує їхній розвиток, полягає в прагненні передати їм певне “бачення життя”.
Батько знайомить дитину з більш “філософськими” аспектами життя, допомагаючи їй виробляти такий спосіб інтерпретування життя, який забезпечить їй умови особистої реалізації. Це сприяє виникненню “мислення” ціннісними категоріями, здатності розпізнавати добро й знаходити в цьому задоволення.
Можна сказати, що материнський внесок, зосереджений на емоційно-афективній динаміці, має важливіше значення для вироблення “характеру” дитини, тим часом як батьківський внесок більшою мірою сприяє формуванню її “ментальности”. Саме в цьому полягає перехід від дитинства до підліткового віку, стадії, на якій поведінку поступово починають більше визначати особисті переконання, ніж риси характеру.
Прищеплення цінностей так само важливе, як емоційний досвід
Мета, якої батько найчастіше прагне – прищепити певний погляд на життя й підхід до нього. Бачення життя так само важливе, а навіть важливіше за емоційну динаміку, пов’язану з тими рішеннями, які приймає конкретна особа. Якщо хтось із батьків, наприклад, сприймає життя як джунглі, в яких усі борються проти всіх і в котрих треба пожирати инших, щоб не з’їли тебе, то він прищепить (навіть несвідомо) своїй дитині переконання, що нікому не можна довіряти, що ні від кого не можна сподіватися допомоги, що всі використовуватимуть проявлену слабкість. Важко сказати, що прийняття такої філософії не є більш визначальним, аніж емоційний досвід перших трьох років життя.
Нинішня психологічна культура, яка майже винятково зосереджується на афективних і емоційних аспектах та нехтує вирішальний вплив на людську поведінку ціннісної орієнтації, не надто серйозно ставиться до впливу на дитину особистих переконань батьків, сформованих на основі певного бачення життя. Насправді ж особисті переконання, які проявляються під час формування структури особистости (типового для підліткової фази), можуть модифікувати й попередню емоційно-афективну динаміку. Невипадково часто кажуть, що діти, дорослішаючи, “змінюються”, крім усього иншого, й під оглядом характеру.
Підліток поєднує емоційно-афективну динаміку з інтуїтивними відчуттями загальнішого характеру (що в житті найважливіше?). Вони можуть посилити певні емоційні схильності й приглушити инші. Емоційний досвід справді підштовхує до вибору певних цінностей замість инших, а цей вибір своєю чергою ретроактивно впливає на внутрішньопсихічну динаміку. У характері закладено нашу схильність цінувати певні вартості, але водночас вибір певних цінностей може змінювати характер конкретної особи.
Отож, особиста реалізація пов’язана – тісніше, ніж це можна собі уявити, – з вибором вартостей, а не з рисами характеру, які лише незначною мірою дозволяють передбачити найважливіші, вирішальні аспекти життя певної особи.
Батько допомагає повірити в цінності й діяти згідно з ними
Характер і особистість не є синонімами. Розвиток особистости відбувається, головним чином, у підлітковому віці й становить наступну фазу, що йде після формування характерологічної динаміки. Особливо характерними для підліткового віку є процес інтеріоризації[1] цінностей та пошуки особистих причин виступити на боці добра, а не, як на загал прийнято вважати, потреба здійснення актів трансгресії. Тому для батьківського внеску створюються сприятливі умови саме в цій фазі життя дитини, а не в дитинстві.
Батько сприяє розвиткові в дитини “філософського” мислення. Звертається до універсальних засад, розмірковує, оперуючи категоріями правди й фальшу, того, що правильне, та того, що неправильне, замість того, щоб уважати мислення простим інструментом реалізації власних прагнень.
Таким чином, батько має вирішальний вплив на формування особистости дитини та її здатности діяти згідно з цінностями, а не потребою чи схильностями характеру.
Виразним сигналом для батьків, який свідчить про зрілість дитини, є поступова тенденція до відмови від учинків, продиктованих дитячою кмітливістю, хитрістю: розповідання не зовсім правдивих історій, уникнення відповідальности, постійного перекладання вини на инших, використання слабких рис характеру инших людей, байдужого ставлення до їхніх потреб.
Батько допомагає дитині припинити вважати власні прагнення й власну приємність найвищою мірою того, що добре, а що погане. Підказує синові чи дочці щось, “у що варто вірити”, прищеплюючи універсальні цінності без принагідних дискусій чи виголошення проповідей, а просто демонструючи час від часу причини, виходячи з яких щось уважаємо правильним або неправильним, згідним або незгідним з принципами доброго життя.
Батько виводить дитину зі світу споживацтва й корисливости: й знайомить її з можливістю самопожертви, яку можна здійснити, взявши на себе відповідальність за щось або когось: за життя инших істот, за спільноту, до якої належиш, а також – у міру можливости – за ліпший світ, котрий можна створити власною працею.
Батько звільняє дитину від прагнення спробувати все, уникнувши відповідальности, і підказує їй, чому можна присвятити життя, що надасть йому сенсу.
Батьківство як ознайомлення дитини з вірою та довір’ям
Духовне коріння батьківства завжди становить віра, внутрішнє переконання, що існує щось, “чому варто себе присвятити” в житті, щось, що дає змогу подолати його обмеження. Батько вчить дитину, чому варто бути добрим у світі, який аж ніяк не є добрим або принаймні не достатньо добрим.
Довіра до слів батька додає дитині відваги, оскільки сміливість своїм психологічним корінням сягає не впевнености у власних силах і здібностях, як це часто вважають, а здатности повірити в отриману обіцянку. Довіра до обіцянки надає здібностям розмаху й пробуджує схильності, конче потрібні для досягнення мети.
Що, однак, дає впевненість батькові чи матері в тому, що вони правильно виховують дитину, навчаючи її бути чесною й щирою, шанувати инших людей і вибудовувати своє життя на основі стосунків, які базуються на любові? Природна довіра, яку дитина може проявляти до цих цінностей, буде міцнішою, якщо батько має також релігійну віру, яка є соліднішою гарантією, ніж випадкові події, адже він вірить у Бога, який дав нам обіцянку, в котру варто вірити. Коли використовуватимемо Слово Боже як гарантію, що добро ліпше за зло, незважаючи на мінливість життя, неминучі розчарування, непевні ситуації, які нерідко виникають, та розраховуватимемо на Божу допомогу, щоби реалізувати це переконання, можна буде впевненіше вказати дитині дорогу, яку слід обрати.
[1] Інтеріоризація – формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки (прим. ред.)