Відмінність чоловічого сприйняття може дуже допомогти дружині й матері у виробленні збалансованішого й реалістичнішого стилю виховання. Батько може дати матері дуже багато, але за умови, що вони будуть здатними вести конструктивний діялог. Цей діялог, під час якого людина відкривається на вплив подружнього партнера, становить найважливіше знаряддя збагачення власної виховної настанови. Є щось на зразок психологічного й духовного запліднення, яке є не менш важливим, аніж фізичне. Кожна дитина – це завжди, до того ж якнайреальнішим і якнайдослівнішим чином, плід духовних стосунків, що панують у подружжі, при чому йдеться і про ті ситуації, коли такі взаємини неповноцінні або їх немає взагалі. Навіть якщо цей плід віддзеркалює негативні наслідки відсутности таких стосунків.
Виховна “зіграність”
Без справжнього узгодження дій з подружнім партнером кожен з батьків у своїх виховних діях більшою мірою наражається на помилки, оскільки не застосовує щодо своїх учинків відмінного підходу, який є результатом світосприйняття й світорозуміння иншої особи.
Тато й мама мають у своєму розпорядженні зовсім инші “набори інструментів”, за допомогою яких вибудовують стосунки з дітьми. Саме тому діялог подружніх партнерів є тим знаряддям, яке дає змогу досягти виховної “зіграности” між батьками. Це також дозволяє використовувати інструменти з того “набору”, який належить подружньому партнерові, поступово переймати їх, поки вони не стануть частиною власного виховного стилю.
Таким чином особистий підхід збагачується тим, що взято від иншої особи, а здатність любити дитину проявляється повніше й автентичніше.
Деякі аспекти відмінности подружнього партнера чоловік або дружина можуть переживати як щастя, як спосіб поліпшити власну чутливість і здатність діяти задля виховного добра дитини. Кожен з подружніх партнерів одночасно задіяний у допомогу иншому й у те, щоб “дати допомогти собі” у своїй виховній діяльності.
Обоє розділяють ту саму цінність (любов до дітей) і прагнення діяти задля їхнього добра, й ця спільна мета – ядро виховного союзу, який об’єднує батьків.
Отож, виховна “зіграність” дає змогу трохи “уподібнитися” одне до одного, до того ж таким чином, щоб відмінності між обома батьками гармоніювали між собою. Цього можна досягти тоді, коли кожен з подружніх партнерів здобуває свободу в ситуації, коли стикається й бореться з власними суперечностями й обмеженнями під час виконання ролі вихователя. З цієї ж причини він погоджується на допомогу подружнього партнера й переймає його найліпші риси, щоб покращити власні стосунки з дітьми.
Чоловічий внесок у “визволення” матері
У цьому контексті взаємної допомоги варто наголосити на тому, яким чином чоловічий підхід може збагатити жіночість і “врятувати її” від неминучого ризику, характерного для материнської інтерпретації любови до дітей.
Без впливу “чоловічої складової” мати наражається на небезпеку, що діти “з’їдять” її, тобто що буде вичерпано її психологічну, фізичну, фінансову енергію. Постійно перебуваючи в стані готовности на самопожертву, мати може занадто пізно усвідомити, що діти витончено використовують її, що не шанують її, що безсоромно користають з її готовности; одне слово – що перейшла тонку червону лінію, яка відділяє служіння добру дітей від перетворення на їхню служницю.
“Чоловіча складова” пари інстинктивно допомагає дружині реалістичніше переживати стосунки з дитиною й поступово “відділятися” від неї, аж поки мама не почне сприймати її як незалежну, вільну й здатну бути відповідальною особу.
Отож, завдання батька полягає в тому, щоб допомогти матері не поринути з головою в життя дитини й вказати на існування непорушної межі, за яку її прагнення служити дитині не повинно виходити.
Крім того, він може й повинен оберігати її від дітей, відкрито слугувати їй “щитом”, що захищатиме її від їхніх надмірних бажань чи спроб використання природної готовности матері.
Однак не завжди “визволення” матері через пояснення їй, що існує инший спосіб розуміння стосунків з дитиною, є таким простим. Матері притаманна тенденція звинувачувати себе: якби я зробила більше, якби вчинила инакше, то, може, всього того не сталось би… У результаті їй постійно здається, що слід було ліпше пристосуватися, й вона весь час бореться з почуттям вини, якщо життя дитини складається не найліпше. Цих болісних відчуттів можна позбутися, лише прийнявши батьківське правило, яке полягає в тому, що відповідальність (а тим самим також заслуги й провини) слід поступово перекладати на саму дитину.
Батько допомагає матері вийти зі стану “нероздільности”, стараючись визволити її від переконання, що вона не зробила того, чого, насправді, зробити ні не могла, ні не повинна була. Допомагає їй визнати (відносне) безсилля й відмовитися без почуття вини від (позірної) всемогутности. Насправді, мати може допомагати дитині, наприклад, повторювати уроки, але не повинна вчитися замість неї; може зробити все, щоб переконати дитину, що та повинна уважно слухати пояснення вчителів, але не може сидіти разом з нею в класі, щоб щоразу нагадувати їй про це, коли вона почне ловити ґав.
Часто, бажаючи допомогти матерям у цій складній ситуації, батьки кажуть: “Заспокойся, бо й так більше нічого зробити не можеш!” Полегшення, яке приносять ці слова, полягає в тому, що вони допомагають позбутися ототожнення себе з дитиною, бо инакше така позиція може призвести до того, що мама “вичерпає” всю свою енергію, весь свій час, ціле своє життя. Також батько допомагає матері не почуватися винною, якщо иноді вона, втомившись, хоче відпочити й не може опікуватися дитиною, врешті, якщо сама просить його допомогти по господарству. Це при тому, якщо вона хоч трохи думає також про себе, якщо не ставить дитину на один щабель вище від себе…
Батько додає матері впевнености в собі, підтверджуючи її право на те, щоби бути роздратованою, розчарованою чи розгніваною певними поведінковими реакціями дитини, а в деяких випадках також на те, щоб “втратити терпець” й не звинувачувати себе в цьому.
Батько також повинен “захищати” права матері від дітей, бо якщо він цього не робитиме, то вони будуть використовуватимуть ту відкритість, якою характеризується її любов. Мама, як підтверджують зізнання багатьох дітей, під приводом діялогу з ними часто намагається, радше, виправдовуватися, ніж пояснювати їм причини своїх учинків: “Ти змусила мене так відреагувати, – каже мама, намагаючись пояснити дитині свій гнів, – я зовсім не хотіла кричати на тебе, але мусиш зрозуміти, що в мене теж був важкий день… Ходи сюди, пробачмо одна одній…” Форма й контекст такої позиції чітко свідчать про те, що мати почувається винною, і це почуття ще більше спеціяльно “роздмухує” дитина, вдаючись до легко передбачуваних дій. Тимчасом як мама в глибині душі обіцяє собі, що в майбутньому буде терплячішою й з більшою готовністю витримуватиме все, дитина почувається задоволеною, оскільки не було чітко окреслено її відповідальности в цій сфері.
Також батько допомагає матері помічати й сприймати вади дитини як реальні, незалежні від неї риси характеру, а не як наслідки своїх виховних помилок. Батьки відповідальні за ту позицію, яку займають у процесі виховання стосовно негативних схильностей дітей, але не за саму наявність цих рис у структурі її характеру. Виховне коригування можливе лише тоді, коли ці риси характеру дитини батьки сприймають як реальність, що означає, що треба переламати типову материнську тенденцію “не помічати вад” або думати, що вона сама (без активної співучасти дитини), завдяки власним зусиллям і жертовності, здатна викоренити їх.
Визнання, з почуттям правдивого жалю й суму, того, що дитина, наприклад, марнотратна, краде вдома гроші, намагається диктувати свої умови, лінується чи, не відчуваючи докорів сумління, використовує инших – це один з основних кроків до психологічного відділення матері від дитини. Тільки зробивши це, можна обтяжити сина або доньку відповідальністю, яка не зливатиметься з материнською. Щойно тоді, коли мати перестане “не помічати, що дитина є такою”, можна буде по-справжньому допомогти дитині в праці над собою.