Ведучи діялог з дружиною, чоловік також повинен використовувати “силу розумування”. Він часто змушений стримувати дружину, вказувати на суперечності в її мисленні й реакціях на дії дітей. Ось кілька прикладів критики, мета якої – допомогти дружині погодитися з поглядами, які відрізняються від її власних:
- “Чому, коли дитина є зі мною, лягає спати спокійно, а коли ти кладеш її до ліжка, завжди плаче?”
- “Чому, коли дитина залишається зі мною, я можу прибирати, бо вона бавиться сама, а ти кажеш, що коли доглядаєш за нею, то більше нічого не можеш робити?”
- “Чому зі мною швидше робить уроки?”
- “Чому, коли кажу дитині виконувати домашні завдання, ти твердиш, що ще зарано й щоб я дав їй відпочити, а наступного дня о тій самій годині сама просиш її про це, і тоді все гаразд?”
Для аргументації батька характерне щось неспростовне й остаточне, вона має виразний присмак дійсности, й тому переконує також маму. Таким чином чоловік спонукає жінку прийняти те, що вона вже раніше, у певному сенсі, сама знала, але чого не мала відваги визнати.
Зіткнення з чоловічою раціональністю дає жінці-матері більше впевнености в собі, оскільки припиняє її роздвоєння між всемогутністю й безсиллям, допомагаючи їй сформулювати такий підхід до дитини, який більшою мірою відповідає дійсності й дає змогу правильно оцінити те, які виховні засоби слід застосувати. Звільняє її від сумнівів щодо того, чи справді найглибші почуття лише з цієї причини є найправдивішими й найправильнішими. Дає їй менш здеформований побоюваннями й прагненнями та більшою мірою закорінений у дійсності образ дитини.
Наскільки чоловік випрацював у собі чоловічий підхід до дійсности (йому притаманний реалізм, спокій, розважливість, схильність уникати драматизму), настільки він допомагає дружині узгоджувати аргументи серця з аргументами розуму.
Солідна аргументація чоловіка стає підтримкою для жіночости, для якої характерні постійні сумніви, котрі є небажаними наслідками її глибокого, багатогранного способу мислення, такого багатого на нюанси, що часто вона почувається загубленою в лісі власних інтерпретаційних гіпотез; для жіночости, що є чарівною у всій своїй складності, загубленою в лабіринті думок, на які не може наважитися.
Жінка, яка не йде на взаємодію з чоловічою раціональністю, залишається нецілісною, стає жертвою своїх ірраціональних страхів, змінних та імпульсивних аспектів, котрі роблять її бачення світу “проблематичним”.
Якщо жінка у своєму доподружньому житті не мала прикладу мужности (скажімо, виховувалася без батька або в атмосфері нехтування чоловіка чи погорди до нього), то їй нелегко буде знайти ліки від характерних для неї нестабільности, дратівливости, зміни настроїв, непередбачуваности, неприродности чи штучних веселощів.
Чимало жінок зізнаються, що намагалися перейняти деякі риси чоловічого світосприйняття, але це закінчилося невдачею, і, як наслідок, у них виникли різні проблеми, зокрема такі, як схильність до безладу (наприклад, життя в їхньому домі відбувається хаотично, але розгардіяш, що панує в ньому, аж ніяк не є життєво необхідним) і непоміркованости (у своїх емоційних реакціях легко потрапляють з однієї крайности в иншу).
Батько також підтримує матір, щоби вона позбулася власних страхів, коли настає час пробудити дитину до життя й спонукати її взяти на себе відповідальність за розсудливі обсяги власної свободи й ризику. Чудовими прикладами, які висвітлюють цю тему, є оповіді про різні “перші рази” (коли дитина вперше їде до школи на велосипеді, сама повертається додому чи виходить покататися на скутері). Це епізоди, які визначають етапи здобування автономії. Багато матерів зізнаються, що якби не заспокійлива підтримка чоловіка й те, що він безпосередньо взяв на себе відповідальність, вони не змогли б прийняти цих еволюційних змін. “Завдяки підтримці чоловіка, – твердять вони, – легше не піддаватися ірраціональним, але потужним страхам, які нашіптують, що з «дитиною може щось статися»”. Матері, які не мають такої підтримки, поринувши у вир страхів, схильні накидати дитині надмірний захист, що обмежує її й може призвести до інфантилізму або вибуху болісного бунту.
Сила свободи
Батько також допомагає матері не намагатися реалізуватися за рахунок дітей і погодитися з тим, що вони поступово все більше “житимуть власним життям”, яке часто не збігатиметься з тією “партитурою”, котру створили для них батьки.
Житимуть для инших людей, яких батьки ще не знають. І ці инші особи захоплюватимуться їхніми чеснотами, здібностями, талантами, в розвиток яких батьки вклали стільки праці.
Стосункам дитини з матір’ю загрожують різні “віруси” – підсвідома мотивація, яка полягає в тому, щоб “поставити все на дитину”; очікування, що дитина принесе особисту реалізацію; схильність до панування, “перенесення почуттів на дитину” як форма компенсації власних емоційних розчарувань; подружжя, укладеного з огляду на дитину; стримування розвитку дитини через побоювання, що покине дім; прагнення переживати за посередництвом дитини всього, чого не вдалося пережити особисто тощо.
Якщо стосунки матері з дитиною, котрим загрожує зараження цими “вірусами”, збереглися здоровими, психологічне віддалення проходитиме легше, а готовність до того, щоб “відпустити дитину у світ” буде більшою.
Батько, наскільки може, допомагає матері здійснити болісне зречення: перестати жити для дитини (що перетворює останню на божище) й змушувати її жити для батьків (реалізуючи їхні очікування щодо себе). Все це – взаємодоповнювальні аспекти прив’язаности, якої ще не вдалося позбутися й котра може призвести до того, що стосунки набудуть патологічного характеру.