Те, чи батьки погодяться з “втратою” дітей, залежить також, і то великою мірою, від того, чи батько й мати усвідомлюють, що навіть діти – як уже було сказано – не можуть бути “всім” у житті або його абсолютною метою. Так само й у цьому випадку ширше сприйняття сенсу життя полегшує примирення з тим, що є природним і неминучим.
Батько “відчуває”, що сім’я більшою мірою базується на подружжі, ніж на наявності дітей, і що слід дбати про стан стосунків між подружніми партнерами, життя котрих, зазвичай, триває довше, ніж період виховання дітей. Діти покидають рідний дім, а подружня пара залишається. По суті, вони є дорогими гостями та лише впродовж деякого часу вимагають повної самопосвяти й турботи. Чоловік не сприймає того, щоб дружина винятково й абсолютно присвячувала себе дітям, цілковито ігноруючи його.
Батько повинен вибудовувати подружні стосунки на очах у дітей, зводячи, таким чином, перепону для тих їхніх прагнень і бажань, задовольнити які неможливо. Якщо мати сприймає таку перспективу, то і її ставлення до дітей стає зовсім инакшим.
Ось найважливіший фрагмент того, що сказала мати, звертаючись до своєї двадцятирічної доньки, яка за найменше критичне зауваження стосовно її нестерпної поведінка безперервно шантажувала батьків, погрожуючи, що піде з дому: “Ти повинна знати, – сказала їй мати, – що моє майбутнє – то мій чоловік, тобто твій батько, а не ти, тож якщо хочеш піти з дому, то будь ласка; я не маю наміру довше терпіти цього!”
“Моя донька, – розповідала пізніше мати, – вперше зазнала легкого шоку відтоді, як уже дуже давно перестала прислухатися до моїх зауважень, скарг… Здається, її вразило те, що я сказала.”
Діти переглядають свою позицію, коли починають розуміти, що батьки більше не бажають терпіти їм усього, не погоджуються на шантаж, не дозволяють брати себе за горло, вислуховуючи їхні вимоги, й не прагнуть будь-якою ціною зберегти добрі стосунки з ними, не отримуючи взамін нічого (навіть поваги). Однак справжнім емоційним шоком є для них усвідомлення того, що мама може чудово обійтися без них. Якщо вона погоджується на те, щоби бути також дружиною, діти відкривають для себе, що аргумент, начебто вони незамінні, більше не діє. Цього досить, щоб вони глянули на свою позицію реалістичніше.
Батько готовий відійти на другий план і визнати, що потреби подружньої пари часто слід підпорядковувати потребам дітей (було б ознакою серйозної незрілости, якби він не був готовий на такі дії). Однак це не означає, що він хоче, щоб про нього забули, або погодиться взагалі зникнути.
Вимагаючи хоч трохи уваги дружини до себе (наприклад, часто повторюючи прохання поїхати кудись на кілька днів, залишивши дітей удома), він не дає виникнути такій ситуації, в якій дружина несвідомо й цілковито дала б поглинути себе “життю під диктат дітей”. Якщо такі вимоги він ставить у такому контексті й за таких умов, коли вони є цілком реалістичними й розсудливими (наприклад, можна розумно вирішити проблему, як забезпечити опіку дітям), то це допомагає дружині до решти не ототожнитися із процесом виховання й підтримки дітей. Фізичне віддалення, яке водночас є метафорою психологічної дистанції, дозволяє подружній парі наново відкрити одне одного, переживаючи власне життя, частково незалежне від існування дітей і турбот про них. Пішовши слідом за чоловіковим прагненням, мати віднаходить або зберігає живими складові самої себе, про які в протилежному випадку забула б. Отож, добрі подружні стосунки полегшують сприйняття поступового віддалення від батьківських турбот і переживань.
Хоча відділення від дитини проходить важко, однак мама не залишається віч-на-віч з цією проблемою, а її життя не втрачає сенсу.
Допомогти дітям оцінити подружнього партнера й почати з повагою ставитися до нього
Одна мати розповідає: “Моя донька (21 рік) не змінилася. Незважаючи на мої наполягання, вона далі робить те, чого я не схвалюю, але я більше не впадаю від цього у відчай. Тепер по-иншому дивлюся на все це. Я зрозуміла, що мушу трохи полюбити й себе. Я завжди вважала, що піти до перукарні чи зустрітися з подругами, – це втрачений, змарнований час, ніби то було чимось таким, що шкодило сім’ї. Тепер, однак, я вже так не думаю, не почуваюся винною, якщо цілковито не присвячую себе родині. Це не означає, що більше їх не люблю. Просто я зрозуміла, що існує инший спосіб бути поруч з донькою й любити її: більше не накидаю їй того, що правильне; просто кажу їй, що вважаю правильним. Мушу любити її, не відбираючи в неї свободи. Відтоді, як я зайняла таку позицію, мені стало легше, почуваюся розслабленою. Я також зблизилася з чоловіком, маю тепер бажання бути дружиною, а не лише матір’ю”.
Нерідко трапляється так, що коли дитина досягає підліткового віку, батько змушений утручатися в стосунки матері й сина чи доньки як “регулятор”, бо ці взаємини, залишені самі на себе, можуть досягати серйозного напруження. Як ми вже бачили в V розділі, внесок батька може зводитися, особливо на цьому етапі життя дитини, до таких основних дій:
- допомоги матері в подоланні образу інфантильної й безвідповідальної дитини, який не сприяє її психологічному розвиткові;
- перешкоджання тому, щоби дитина, яка вже не є такою маленькою, що не може нічого зрозуміти, використовувала материнські слабкості;
- допомоги дитині в тому, щоб вона глибше зрозуміла матір, почала цінувати її й активніше любити, зрештою, так само повинен чинити й батько.
Неможливо уникнути моменту, коли дитина помічає “слабкі риси” материної особистости. Особливо підлітки спритно “знаходять чорні скриньки” матерів і тоді з більшим реалізмом (і певною дозою злосливости) розуміють невисловлені побоювання, які керують виховними рішеннями, або швидко усвідомлюють (зокрема, завдяки порівнянню своєї ситуації з виховними методами батьків друзів або однокласників) брак рівноваги чи наявність звичайних вад у власних батьків.
Ведучи діялог, батько допомагає дитині в правильному контексті сприйняти й зрозуміти її критичні спостереження й відповідно оцінити вади матері. Якщо вона має, наприклад, занадто буйну фантазію, то не треба, щоб другий з батьків заперечував цей факт, але, з иншого боку, важливо не висловлювати надміру суворих суджень.
Тільки подружній партнер може переконати дітей прихильніше й з більшим розумінням ставитися до другого з батьків, допомагаючи їм врівноваженіше сприймати його вади. Якщо мама одержима проблемою школи (це щось инше, ніж повноправне бажання, щоб дитина досягла добрих результатів у навчанні), а батько визнає цей факт, то це дає дитині змогу без почуття вини звільнитися від тягаря надмірних очікувань. Однак це не означає, що з цієї причини слід беззастережно засуджувати матір. Якщо її вимоги продиктовані, наприклад, перфекціонізмом, заздрістю, впертістю, нестерпним способом існування, боязню перед розчаруванням третіх осіб, “страхом усього”, почуттям постійного суперництва з иншими, то, поза сумнівом, дитина повинна розпізнати негативний характер таких виховних підходів матері, щоб не стати їхнім в’язнем.
Дитині важливо отримати батькове підтвердження її оцінки матері як щодо її позитивних рис, так і стосовно негативних.
Батько спонукає дитину поглибити своє бачення матері, допомагаючи їй робити набагато виваженіші оцінки. Він також заохочує дитину терпляче й мирно “зносити” деякі материні слабкості.
Проявляючи свою любов до дитини, батько немовби позичає їй свої очі, щоб вона могла помітити обмеження матері, але, передусім, для того, щоб змогла відкрити для себе, що мати гідна поваги й визнання.
Батько поступово допомагає дитині глибше пізнати маму, звернути увагу на її любов, навіть якщо вона є недосконалою.
Батько “рятує” маму, пробуджуючи й розвиваючи в дитини врівноважену й позитивну повагу до неї, пропонуючи їй власний, сповнений доброти й любови погляд на неї, показуючи дитині, як він сам її бачить, відчуває, цінує.
Це дуже важливо для того, щоб не втрачати одне одного з поля зору навіть на тому етапі життя, коли опіка над дітьми стає пріоритетом.