Звідки батько черпає психологічну силу, конче потрібну для того, щоб “зранити” дитину й не почуватися при цьому винним? Яке він має моральне право завдавати їй болю, не визнаючи одночасно, що це щось погане й несправедливе? Звідки береться його здатність протистояти природному прагненню постійно бачити дитину щасливою й “оберігати” її від труднощів?
А також: як батькові вдається (порівняно) легко діяти задля добра дитини, коли йдеться про те, щоб вона набула психологічно важкого досвіду?
Щоб відчути себе батьком, треба обов’язково повірити, що існує “щось”, що заслуговує жертви, праці, зречення. Справжнім джерелом батьківської сили є не стільки сильний характер, скільки сила моральних переконань. Авторитет батька породжений внутрішньою впевненістю, що він має “важливу причину”, щоб наражати дитину на щось, що їй не подобається, але що принесе їй справжню користь. Віра в цю “важливу причину” робить батька здатним попросити дитину повірити йому на слово, особливо тоді, коли він просить її, щоб вона відмовилася від того, що легке, зручне, продиктоване егоцентризмом.
Батько мусить мати переконання, внутрішню впевненість, яка допоможе йому “стерпіти” той біль, якого він завдає дитині. Це відбувається тоді, коли він володіє моральною силою, породженою тим, у що вірить. Батько, щоб по-справжньому бути ним, мусить любити ще щось, окрім самої дитини. Якщо він віддає перевагу дитині, а не правді й справедливості, то не зможе бути добрим вихователем, бо не має етичної сили “очевидности”, в ім’я якої був би готовий “пожертвувати” дитиною.
Сучасна психологія, акцентуючи на виховних помилках, котрі, зазвичай, зводяться до недостатньої здатности батьків ставитися до дітей з розумінням, проявляти ніжність, перебувати з ними в тісному емоційному контакті, великою мірою недооцінює ролі глибоких особистих переконань. Вищеназвані дії батьків, безперечно, дуже важливі й становлять велике культурне надбання, від якого наша епоха не повинна відмовлятися (здається, ще жодне покоління батьків не було настільки емоційно близьким до дітей і не звертало такої пильної уваги на їхні потреби), але добра виховна практика не зводиться винятково до корисних психологічних схильностей.
Неможливо собі навіть уявити, щоб хтось із батьків не мав виховної впевнености та переконань, які спрямовували б його виховну діяльність і надавали їй сенсу. Запитання “Що означає виховувати?”, тобто що є вирішальним для особистої реалізації дитини, стало сьогодні непопулярною, неактуальною темою, з якою не надто багато осіб мають бажання помірятися силами, оскільки загальний культурний контекст не спонукає надто далеко виходити за межі “доброго психологічного самопочуття” дітей. Болісна розгубленість багатьох батьків, однак, свідчить про те, що не так легко погодитися виховувати дитину, не маючи бодай елементарних знань про те, що таке добре, а що погане.
Чи можу знати, що є добрим, а що поганим для дитини?
Виховні аксіоми нині животіють лише десь у підпіллі, а тим часом усюди є повно підручників, які пояснюють, що таке діялог з дітьми, але навіть не згадують при цьому про те, що існує прийнятна для обох сторін правда або що її принаймні можна разом шукати. Ці підручники пропонують бачення добрих стосунків, яке базується на тому, що “нам добре разом”, старанно уникаючи всього того, що могло б викликати будь-які відмінні думки.
Обов’язок розуміти дітей непомітно перетворюється на розуміння психологічних пояснень їхньої поведінки й на уникання будь-яких протистоянь. Таким чином, спільне життя (також і в сім’ї) зводиться до того, щоб кожен культурно займався своїми справами, уникаючи правдивого діялогу, за яким завжди криється етичне напруження.
Таке беззастережне схвалення дитини перетворилося на заборону скаржитися на неї, на “обов’язок” бути задоволеним нею – до того ж такою, яка вона є, – на почуття вини, якщо помічаєш якісь негативні прояви. Таким чином поважати дитину означало б не прагнути, щоб вона була иншою, ніж є. Заборона формувати її ідентичність згідно з власними примхами обернулася на заборону прагнення, щоб вона стала ліпшою людиною. Не можна, однак, любити дитини, не люблячи в ній також того, що могло б бути її “ідеальним я”, вищим за “актуальне я”, та що могло б сприяти її самореалізації.
Любити дитину – це, безперечно, означає “приймати її такою, яка вона є”, але цю емоційну схильність слід правильно розуміти.
У цьому твердженні міститься лише частина правди. Якщо відчуваємо, що маємо право формувати иншу особу відповідно до наших прагнень, то це означає, що не поважаємо її ідентичности, і з цим не можна погодитися. Адже ідентичність є, поза сумнівом, найціннішим скарбом особи і як така повинна залишитися недоторканною.
Иноді помилково розуміють, що, беззастережно приймаючи дитину такою, як вона є, ми “змушуємо себе” бачити в ній лише ідеальні риси.
Нерідко це також плутають з прихованою забороною прагнути, щоб якась риса характеру дитини змінилася, так, ніби це якесь рівняння: якщо прагну, щоби була иншою, то це означає, що не приймаю її такою, як вона є. Отож, таке прагнення сприймається як щось незаконне, майже як зловживання, яке не узгоджується з вимогами справжньої любови. Однак якщо батьки розумітимуть, що вони так повинні сприйняти дитину, це приведе їх до відступу, замаскованого добротою, й породить у душі почуття провини, яке виникатиме, коли відчуватимуть, що їх дратують деякі риси характеру дитини та її певні дії. У виховних стосунках така позиція проявлятиметься у відсутності динамізму, в стагнації, що буде ознакою мертвоти взаємин, яким забракло прагнення змін і поліпшення.
Якби бажання допомогти дитині в її прагненні до досконалости було чимось незаконним, витворилася б динаміка перемінних фаз вимушеного пристосування та вибухів надмірного гніву й розчарування, зіткнувшись із якими, дитина могла б сказати: “Бачиш? Ти мене не любиш, бо не приймаєш мене таким, яким я є”.
Отож, невже наше бажання, щоб дитина перестала бути неохайною, стала працьовитішою, менш егоцентричною щодо приятелів або налагодила ліпші стосунки з братами чи сестрами, жодним чином не можна погодити з любов’ю до неї?