Дитяча всемогутність є ілюзорною й може існувати лише ціною “страждань” і жертв инших осіб; наприклад, коштом того, що мама переконає себе, що ніколи не буде втомленою, щоб могти задовольняти всі бажання дитини; що батько ще більше присвятить себе реалізації її прагнень; що ціла родина пристосується й навчиться терпляче зносити негативні риси її характеру.
Тільки зрікшись цих інфантильних рис, дитина зможе жити в такому світі, яким він є, без його попереднього “приручення”, без перетворення його на легший і менш обтяжливий за рахунок самопожертви матері (й усіх навколо). Праця, якої уникає дитина, насправді завжди лягає на плечі когось иншого.
Незрілість полягає саме в претензіях, щоб усі поводилися точнісінько так, як мама, щоб “ліквідували” життєві труднощі. Під цим оглядом символічна “рана”, якої завдав батько, збігається з моментом символічного відділення від матері й од того всього, що вона забезпечує у вигляді допомоги, полегшення, посередництва перед лицем проблем і життєвих труднощів.
Однак щоб це сталося, треба, щоб дитина пройшла крізь випробування, бо живе в культурі, яка втратила “ритуали ініціяції” й котра дискредитувала чоловічу виховну модель.
У наш час маємо справу хіба що з блідими тінями колишніх “ритуалів ініціяції”, які ознаменовували перехід від дитинства до дорослого віку й основним елементом котрих завжди було проходження крізь якісь випробування, зіткнення з небезпечною ситуацією, демонстрування своєї зрілости. Єдиною ремінісценцією давніх ритуалів сьогодні можна вважати хіба що іспит на отримання водійських прав, одержання атестата зрілости чи диплому, але символічне значення цих моментів уже зблякло й втратило свою силу.
Загалом, можна ствердити, що в нинішньому суспільстві батька “вбили”, а його виховний інстинкт утратив силу і законність. Тому часто сприймають непристосованим і небезпечним усе те, що батьківський кодекс розцінив би як елементи, що мають вирішальне значення для розвитку дитини. Менш чи більш відкрито, все це вважають занадто суворим, занадто жорстким, занадто вимогливим, незрозумілим для дітей і, прихованим чином, таким, що суперечить любові до них. Разом з вигнаним з нашого життя батьківським кодексом зникли й такі слова, як: випробування, зречення, дисципліна й, передусім, жертва.
Виховна культура, до якої більше не належить чоловічий спосіб любити, призводить до розвитку слабших, “важчих” дітей, які завдають клопотів у сім’ї й у школі та котрі, насамперед, не здатні протистояти життю і його неминучим труднощам.
Наприклад, підлітки, які росли без батька, згідно зі статистикою, входять у Сполучених Штатах до числа тих, хто найчастіше скоює самогубство (близько 75% випадків стосується саме цієї групи): “Підліток, який робить спробу вчинити самогубство, вдається до порівняння суспільних, расових та економічних умов так само, як і той, хто цієї спроби не робить, але, зазвичай, його контакт з батьком є мінімальний або взагалі відсутній”, – сказано в результатах досліджень, які опублікував Нью-йоркський інститут психіятрії 1993 року.
Які “рани” та які випробування?
“Рани”, на які не скупиться батьківська діяльність, добре помітні в щоденних ситуаціях, в яких від дитини вимагають, щоб вона мужньо протистояла труднощам і зреченням, наприклад:
- лінощам;
- безпорадності (зокрема, у такій ситуації, коли дитина “прикидається, що вчиться”, “б’є байдики”, вдається до вивертів і різноманітних дрібних хитрощів);
- виборові завжди найлегшої дороги;
- тенденції робити винятково те, що легко й приємно;
- грі на почуттях инших людей;
- використанню різних відмовок і вивертів;
- претензіям на те, щоб завжди мати рацію.
Батько просить дитину підпорядкуватися тому, що правдиве й правильне, ціною відмови від претензій на те, щоби речі, які їй подобаються, були правдивими, а ті, котрі їй підходять, – правильними. Біль, пов’язаний з цим, означає для дитини щось на зразок “психологічного обрізання”, у результаті якого вона стає справжньою особою, дорослою з психологічного й морального погляду.
Дорослішання означає, що дитина мусить “відчути” пов’язані з ним прагнення батька, помітити, що хтось палко бажає, щоб вона була сильною, доброю й справедливою, здатною виконувати свої обов’язки без нарікань, а життєві виклики зустрічати сміливо, не втікаючи від них увесь час. Мусить “ухопитися” за це прагнення, довіритися йому, кажучи собі: “Хочу спробувати бути такою людиною, якою ти прагнеш мене бачити”.
Батьківське прагнення є прообразом внутрішнього проекту самореалізації дитини й, використовуючи пророчу інтуїцію, показує нам ту “добру людину”, якою може стати дитина.
Батьківське прагнення не має наміру сформувати дитину відповідно до власних примх, а є передбаченням тих речей, які об’єктивно гідні того, щоб їх бажати дитині.
Довірившись люблячому прагненню, яке хоче, щоб вона стала ліпшою, дитина дозволяє формувати себе, еволюціонує й вдосконалюється – аж до того моменту, коли вже сама здатна впізнати себе в цьому образі, злегка окресленому й оточеному любов’ю ще до того, як вона змогла цілковито реалізувати його в собі.
Самі діти теж зобов’язані ставати ліпшими людьми, підпорядковуючись люблячому прагненню, яке випереджає й пробуджує їхню волю.