Зараз якось рідко показують по ТБ хокей. Та й грають у нього у дворах рідше. Слухаючи наше довге й незрозуміле пояснення, що ж це за гра, діти резюмували: «А, зрозуміло! Фігурне катання – той же хокей, тільки без ключок і під музику».
* * *
Старшенький сьогодні був ошелешений.
Їде в напівпорожньому автобусі. Сидить, читає книжку. Заходить бабуся, зупиняється біля нього, пильно дивиться.
– Ви щось хотіли? – увічливо запитує старшенький.
– Поступися мені місцем, – відповідає бабуся.
– Так повно же вільних місць!
– А тут підігріте… – не здається бабуся.
* * *
Молодшенький робить уроки.
– Мамо, я знаю, хочу тебе перевірити. Як буде французькою «коричневий»?
Так, диви, і французьку доведеться вивчити, щоб дітки не заткнули за пояса.
* * *
Дівчата мої прийшли зі школи і з порогу:
– Все, мамо, забираємо документи зі школи і йдемо!
– Куди?! – здивувалася я.
– Куди?! – у цьому «куди?!» емоції за всі шкільні роки, і хором додають: – Додому!
* * *
Уже 30 хвилин повним ходом йде репетиція! Ударні, вокал – тато. Губна гармошка – молодшенький. Вдячний слухач – найменшенький. «Ведмедик клишоногий» – окраса програми. Одне брязкальце завершило своє існування.
– Ну, все, ми можемо в метро вже виступати, – каже молодшенький.
– До міліції заберуть, – заперечує тато.
– Ну, тоді хоча б в підземних ходах, – не здається молодшенький.
