Аля грюкнула кімнатними дверима і притулила долоні до гарячих щік.
Ой, як соромно! Як негарно все вийшло!
Ще місяць тому надумала вона вишити рушничка для бабусі, до її дня народження. І нитки підібрала, і рушничок білий знайшла, і навіть перший хрестик зробила. А потім їй перехотілося вишивати.
Вона відклала роботу й подумала: «Завтра дошию!». Назавтра часу в неї не знайшлося. А згодом вона й зовсім забула про вишивку. Їй навіть здалося, що рушничок давним-давно вишитий!
Тому, коли сьогодні всі поздоровляли бабусю, Аля була впевнена, що дарує рушничка з вишитими червоними півнями.
Бабуся розгорнула пакунок, і тут всі побачили біле полотно з маленьким хрестиком у куточку та лялечку червоних ниток.
– Що це? – здивувалася бабуся.
– Це… це… вишиваний рушничок… – ледве вимовила Аля і почервоніла, мов ті нитки.
А тато глянув на неї і стиха мовив:
– Ех ти!
І тоді Аля втекла до своєї кімнати.
Ох, як негарно все вийшло!
Потроху дівчинка заспокоїлася. Вона чекала, що за нею от-от хтось прийде, бо час сідати до святкового столу! Але ніхто не прийшов. Спочатку Алі стало нудно, а потім вона розсердилась. «То ви такі! – сказала вона сама собі. – Ось візьму голку і навишиваю вам сто півників, щоб ви не думали!..»
– Цілих сто! – голосно промовила вона і затягла в голку нитку з червоного клубочка.
– Еге ж, точнісінько сто! – повторив раптом хтось за її спиною.
Першої миті Аля зраділа, бо вирішила, що по неї таки прийшли. Але таким голосом ні тато, ні мама і ніхто з її знайомих не розмовляє! Голос був якийсь неживий, безбарвний і дуже неприємний – ніби цвяхом дряпали по склу.
Аля обернулася і…
– Хто тут? – прошепотіла вона.
На плінтусі сидів маленький чоловічок у довгому, майже до п’ят, картатому піджаку з широкими кишенями. На голові в чоловічка червонів ковпачок. А на ногах у нього були величезні зелені черевики з червоними шнурівками.
Аля заніміла. А чоловічок поважно вийняв з однієї кишені окуляри, з другої – якогось папірця і почав уважно читати, водячи по рядках вказівним пальцем.
– Так, так, усе правильно! – задоволено мовив він. – Сьогодні ця дівчинка не завершила соту справу. Якраз стільки, скільки потрібно, щоб…
Чоловічок не доказав, бо Аля вже встигла на той час отямитись. Вона неуважно запхнула до кишеньки нитки з голкою, які ще тримала в руці, і хотіла накрити чоловічка долонькою, наче коника. Але він побачив занесену над собою руку – і вмить опинився на люстрі. Зручно вмостився на її краєчку, звісивши ноги у великих черевиках.
Аля задерла голову і з цікавістю чекала, що ж він робитиме далі.
А чудернацький гість тим часом змахнув руками і швидко-швидко щось забурмотів собі під носа. Аля прислухалась і розібрала дивні слова:
- Недо-роби!
- Недо-пиши!
- Недо-почни!
- Недо-лиши!
- І не до-їж!
- І недо-ший!
- І в Недо-ладію
- Мерщій!
Чоловічок задоволено потер руки. Потім зняв з лівої ноги черевика й почав засовувати його до кишені.
Черевик помістився, однак носаком діставав аж до підборіддя дивного гостя. Тоді той чоловічок вже й справді, наче коник, стрибнув на підлогу, тупнув ногою і… зник!
Раптом щось підхопило Алю, і вона миттю вилетіла у відчинене вікно…
