А треба вам сказати, що Аля тільки на перший погляд була звичайна дівчино: ластовиння на носі, дві кіски, ямочки на щоках. І морозиво любила, як усі.
А от вдачу вона мала дуже незвичайну. Вона нічого, ну зовсім нічогісінько не могла доробити до кінця.
Почнім з того, що насправді звали її Галя. Але ще як була вона маленькою, вимовляла своє ім’я неповністю. Казала: «Аля хоче! Алі дай!». То відтоді тато з мамою й почали називати її не Галею, а Алею. За ними бабуся з дідусем. А далі – знайомі та сусіди. Так і залишилась вона Алею.
Те, що їй клали на тарілку, вона не доїдала. Те, що давали пити, не допивала. Почне малювати – кине, бо набридло. Почне щось ліпити з пластиліну – кине, бо нудно. Почне вишивати – кине, бо нецікаво. Навіть заплестися їй ні разу не вдавалося до кінця. Заплете одну кіску, а за другу й не береться. Так і ходить цілий день – одна коса заплетена, друга – ні.
Через це з нею завжди траплялися якісь неприємності, як от сьогодні з бабусиним днем народження.
Втім, давайте подивимось, що трапилося далі.
* * *
Аля недовго мандрувала таким незвичним способом. Їй здалося, що вона просто впала зі стільця на підлогу. Але, роздивившись навкруги, зрозуміла, що опинилася в геть незнайомому місці.
Сиділа вона біля ставка. Але якого ставка! У ньому зовсім не було води! Так, так! Аля протерла очі, але дивний ставок не зникав. Великі й маленькі риби пішки походжали по його дну, наче прогулювались. Старий рак з однією клешнею за щось сварив маленьких рачат. А біля самого берега гуляли дві плотвички. Одна з них тримала парасольку. Вона часто поглядала на небо й казала:
– Згадаєш мої слова, любонько! Сьогодні неодмінно буде дощ, і ми всі добряче намокнемо!
Неподалік білів у траві цілий острівець ромашок. Алі вони видалися дивними. Придивившись, вона побачила, що лежали вони просто на землі. У них не було ні стебел, ні листя, ні коріння.
Та найбільше здивувалася Аля, коли поглянула на небо. Там сяяло не кругле сонце, а рівнесенько відрізана його половина. Промені від неї розходились тільки в один бік.
– Ну й дива! Що це з ними всіма сталося – зі ставком, із квітами, з сонцем?!
Та ніхто не відповів їй на це запитання. Тому Аля подумала, що якщо вона й далі отак сидітиме, то ні про що не дізнається. Дівчинка схопилася на ноги і вибігла на дорогу, яка уривалася на березі ставка. Дорога була страшенно покручена і геть уся у вибоїнах.
«Яка не яка, але це дорога, і вона мусить кудись вести», – подумала Аля і рішуче рушила вперед.