Але ж і місто це було! Таке може хіба що наснитися в кошмарному сні!
На кривулястих вулицях безладно стояли не будинки, а якісь розвалюхи. Один будинок був наче ножем перерізаний навпіл. В кімнаті на четвертому поверсі на трьох ніжках стояв стіл, а четверта висіла в повітрі. Інший будинок увесь був укритий різнокольоровими парасольками.
«Безглузда вигадка, – подумала Аля. – Адже коли піде дощ, вода з парасольок усе одно стікатиме в кімнати».
Далі стояв будинок без вікон і дверей.
«Як вони живуть у темряві? – пожаліла Аля його мешканців. – Напевно, там увесь час горить світло». Однак жодного стовпа з ліхтарями вона не побачила.
«Ой, у них, мабуть, зовсім електрики немає!» – здогадалася дівчинка.
По вулицях ходили перехожі. У кожного з них чогось бракувало: або взуття, або одежі, або волосся на голові. Чи просто ґудзика, комірця, краватки, шнурка в черевиках. Та найголовніше – їм усім бракувало усмішок. Усі в цьому місті були похмурі та невеселі.
«Та й справді, – думала дівчинка, – які можуть бути веселощі, коли тобі чогось бракує!»
Нарешті Недоладько спинився у вузенькому провулку перед вивіскою:
НЕДОТЕЛЬ
Цей недотель скидався на довгий кривий хлів з маленькими перекошеними віконцями. Прихилившись до одвірка, на порозі недотелю стовбичив якийсь товстун у шкіряній безрукавці. Одна холоша його штанів була довга, а друга сягала лише до коліна.