Недоладько привів Алю на пустир, де височіли купи сміття.
– Я чекатиму тебе тут, – сказав Недоладько, – аж доки ти повернешся. Хай навіть мине сто років!
– Ну-ну, заспокойся! Так довго, думаю, тобі чекати не доведеться! – І Аля попростувала до будиночка з червоної цегли, що самотньо височів серед пустиря. Дівчинка двічі обійшла його. Але не знайшла навіть дірочки, через яку можна було б хоч зазирнути всередину. В розпачі вона сіла на камінь під стіною.
– От якби тут були хоч отакісінькі дверцята! Тільки щоб я могла в них пролізти, – промовила Аля і легенько провела пальцем по стіні.
І раптом там, де вона провела пальцем, з’явилися дверцята. Саме такі, які вона уявляла. Аля натисла ручку. Двері відчинилися.
Перед нею простягся довгий коридор з високими вікнами. Аля визирнула в найближче з них і побачила чудовий сад з велетенською клумбою.
Та милуватися садом не було часу. Дівчинка рушила коридором. По обидва його боки було багато дверей. Аля смикала кожні з них, але всі вони були замкнені. Дівчинка звернула в один з бокових коридорів, потім у другий, третій, але кінця-краю їм не було видно.
Аля час від часу виглядала у вікна – і зліва, і справа, але за кожним вікном завжди був той самий куточок саду з клумбою.
Вона вже геть знесилилася і сіла на стілець, що невідомо звідки взявся в коридорі.
«Дивно, – подумала вона, – я добре пам’ятаю, що тут не було жодного стільця!». Раптом у неї в голові сяйнула здогадка. Вона швиденько встала – і стілець зник! Тоді знову захотіла сісти – і стілець з’явився.
– Цікаво, чи тут здійснюються всі бажання? – голосно промовила Аля. Їй одразу ж захотілося морозива. Так захотілося, що вона аж очі заплющила. А коли розплющила, побачила в своїй руці пломбір на паличці. Аля рушила далі, смакуючи недоладянське морозиво, проминула кілька дверей і враз зупинилася.
– Ой, а якщо я захочу перенестися додому?! – вигукнула вона. – Оце було б диво!
Дівчинка вже було відкрила рота, але раптом згадала про Недоладька і з сумом уявила, як він чекатиме на неї на пустирі десять, двадцять, або й усі сто років.
– Ні, ні, – схвильовано скрикнула Аля, бо злякалася, що її бажання буде негайно виконане. – Ні, ні! Я лише хочу дізнатися, як можна вибратися з Недоладії, – і полегшено зітхнула, коли почула в себе за спиною легенький шурхіт.
Оглянувшись, дівчинка побачила клаптик паперу, на якому було написано:
«Інструкцію з перенесення дивись у чарівній книзі».
– Що ж, буду шукати чарівну книгу, – мовила Аля і поспішила далі.
Тут вона завважила, що береться вже за третє морозиво. «Ну, ще одне – і все!» – дала вона собі слово.
Незабаром Аля побачила ще одні двері. Натисла на ручку – теж замкнені.
– От якби мені ключ, – проказала вона, і враз щось дзенькнуло.
Аля побачила під ногами ключа, підняла його і спробувала відімкнути двері. Замок тихенько клацнув. За дверима було темно. Аля обережно ступила через поріг, і тут двері самі зачинилися за нею.
– Я пропала! – похолола дівчинка. – Це пастка!
Очі поступово звикали до темряви. За кілька кроків вона побачила над самісінькою підлогою маленькі напівкруглі віконця, що скидалися на розрізані навпіл кружальця лимона.
Аля присіла навпочіпки і заглянула в найближче віконце. Там, внизу, була невеличка затишна кімнатка. Віконця, що були в Алі під ногами, виходили в кімнатку під самою стелею.
В каміні палахкотіли дрова. Посередині кімнати на столі лежала велетенська розкрита книга.
А на стільці за столом… Аля навіть не повірила власним очам! На стільці сидів той самий чоловічок, якого вона вперше побачила вдома. Тільки тепер він був не малесенький, а майже такий, як вона. На голові в нього червонів ковпак. А на лівій нозі не було черевика.
І тепер Аля знала, що звати його – карлик Недочеревик.