Книга була величезна. Щоб перегорнути сторінку, Недочеревику щоразу доводилося вставати зі стільця.
Нарешті він знайшов, очевидно, те, що шукав. Бо витяг з кишені окуляри і почав уважно читати. Потім щось записав на папірець, радісно потер руки і аж підскочив від задоволення.
Тоді закрив книгу і присунувся ближче до вогню. Простяг над ним руки і щось тихо замугикав собі під ніс. Він співав голосніше й голосніше. Аля нарешті почала розбирати слова:
- Балакають про душу!
- А я сказати мушу,
- що не знайомий з панею цією!
- То щось у ній тримають,
- то щось у ній ховають,
- ба, навіть як співають – то з душею!
- А хто її бачив?
- Тримав у руках?
- Чи нюхав,
- чи пробував з’їсти?
- Із чого вона?
- З бур’янів?
- З комарів?
- А може, з цибулі чи з тіста?
- Мені здається, що душа
- не варта й мідного гроша!
- Бо я й копієчки не дам,
- за те, чого не бачив сам!
- Або подержати в жмені,
- Або покласти до кишені!
Тут Недочеревик замовк і глянув на годинник на каміні, що, як дві краплі води, був схожий на годинник з вежі королівського замку. Тільки цей годинник мав ще й хвилинну стрілку, яка показувала без однієї хвилини дванадцяту.
Карлик заметушився і почав нишпорити по кишенях. З однієї витяг свого лівого черевика, узув його, тупнув ногою і… зник. Аля кинулася до дверей, але вони були замкнені. Вона згадала, що залишила ключ у замку з того боку дверей.
– Швидше, швидше, ключ! – вигукнула дівчинка і прислухалася, чи не дзеленькне щось об підлогу. Та ба! У цій кімнаті бажання не виконувались. Аля зрозуміла, що вона замкнена.
Шукаючи порятунку, дівчинка згадала, що в кишені в неї є ключ від хвіртки з королівського саду. Вона про всяк випадок вийняла його і спробувала відчинити ним двері. О, яка радість – замок легко відімкнувся!
Але як тепер дістатися до маленької кімнатки з виходом у сад? Аля відімкнула вже кілька дверей, однак усі вони вели в ту кімнату, з якої вона щойно вийшла.
З розпачу дівчинка ледь не заплакала, адже карлик міг повернутися будь-якої миті. А вона так і не встигне прочитати чарівну книгу.
«А якщо спробувати знову…» – подумала Аля, підбігла до стіни і швиденько провела по ній пальцем. З’явилися дверцята. Дівчинка прочинила їх і нарешті опинилася в карликовій кімнаті… Вона підійшла до столу і прочитала на обкладинці:
– Спра-ва но-мер.
«Що воно за Справаномер?» – здивувалася Аля, але оскільки треба було поспішати, вона відкрила книгу.
ІНСТРУКЦІЇ ІЗ ЗАЧАРУВАННЯ І РОЗЧАРУВАННЯ
було написано на першій сторінці. Аля перегорнула її і радісно скрикнула. Перед очима була
Інструкція № 12. Як перенестися з країни Недоладії
Рівно о 12 годині, коли хвилинна стрілка затулить годинну, стати перед годинником королівського замку, доробити все, що є в тебе недоробленого, і проказати закляття:
- І до-роби!
- І до-пиши!
- І роз-почни!
- І не лиши!
- І до-їдай!
- І до-пивай!
- Із Недо-ладії
- ВТІКАЙ!
Щоб краще запам’яталось, Аля подумки повторила закляття і перегорнула сторінку. Далі йшли адреси. Серед них дівчинка прочитала й свою: вулиця Будівельників, 127, квартира 121. Вона пробігла очима до кінця списку, до чистої сторінки, на якій раптом почала з’являтися нова адреса – наче хтось невидимою ручкою швидко виводив літеру за літерою. І тут Аля все зрозуміла.
«Цей Справаномер, – подумала вона, – і є тією чарівною книгою, куди записуються всі адреси недороблених справ. І тоді карлик взуває черевика, мчить у те місце і любісінько забирає недороблене в Недоладію! – Все ясно! Щоб перенестися з Недоладії, він взуває черевика, а щоб повернутися – знімає!»
Отож, щоб повернутися додому, їй треба стати на площі перед годинником, заплести другу кіску і, коли проб’є рівно дванадцята, промовити закляття. Аля швиденько перевірила в кишеньці, чи не загубилася стрічка. Ні, стрічка була на місці.
Заспокоївшись, Аля гортала книгу далі. «Невже я нічого не дізнаюся про себе?» – засмутилася дівчинка. Та коли перегорнула останню сторінку, зрозуміла, що знайшла те, чого шукала. На сторінці рукою Недочеревика було написано: «Список людей, які недоробляють свої справи і обрані мною для перенесення в Недоладію».
Аля звернула увагу, що в списку проти кожного прізвища стояли цифри: дев’яносто вісім, сімдесят шість, п’ятдесят чотири. Біля імені Алі, що значилось у списку під номером один, чорнілася цифра 100 і слово «перенесена».
Внизу дівчинка помітила написану дрібненькими літерами примітку: «До Недоладії переноситься лише той, хто недоробив рівно сто справ».
Під номером другим у списку стояло прізвище її сусіда – Сашка Тишка і цифра дев’яносто дев’ять. Отже, йому лишилося недоробити всього одну справу, і він опиниться в країні Недоладії.
«Ні, не буде цього! – вирішила Аля. – Хай-но я виберуся звідси, я всіх їх попереджу». Вона похапцем вирвала сторінку і заховала її в кишеньку. А тепер – мерщій до Недоладька, поки не вернувся карлик!
Аля пальцем намалювала на стіні двері і вийшла в коридор. Потім зробила те саме в коридорі і опинилася на пустирі. Двері за нею одразу ж зникли. Але тепер вона знала таємницю будиночка.
А до неї, всміхаючись на весь рот, від чого його фізіономія здавалася ще недоладнішою, поспішав Недоладько.