– Як довго тебе не було! – вигукнув Недоладько. – Я вже почав турбуватись.
– Я теж! – буркнув Недоштанько, виходячи з темряви ще з кількома недоладянами.
– А це хто? – спитала Аля.
– Хто, хто… – знову буркнув Недоштанько, – це мої друзі. Вони прийшли тебе виручати.
Тут з гурту виступила дивна чотирикутна бабуся. Голову бабуся обв’язала великою квітчастою хусткою, кінці якої, зав’язані вузликом над чолом, стриміли, як заячі вуха. Вузлик скріплювався гвинтиком. У кожній руці бабуся тримала по великій картатій носовій хустинці.
Час до часу старенька витирала ними червоного розпухлого носа. Бідолашна стара безугаву кашляла, чхала, кректала і охкала.
– Кахи-кахи, – почала вона і голосно чхнула. – Мене звати Недокватирка, а-ап-чхи! Ой, лишенько! Ми дізналися, що в нашому місті з’явилася дівчинка, – о-ох, мій бідний поперек!.. – яка вміє доводити справу до кінця… – бабуся голосно висякалася. – Ох, бій діс! – простогнала вона. Аля здогадалася, що це мало означати «мій ніс».
– Я не впевнена, чи й справді я це можу, – знітилася Аля. – У мене тільки раз вийшло. Але скажіть, будь ласка, де ви так жахливо застудилися?
– О-ох, це довга історія. Ках-хи-хи! – зайшлася кашлем бабуся.
І вона розповіла Алі, не перестаючи кашляти і чхати, як одного разу тато попросив сина закрутити гвинтика на защіпці старої віконної кватирки. А на хлопця в дворі саме чекали друзі, бо ось-ось мав розпочатися важливий футбольний матч. А хлопець був капітаном команди. А яка ж гра без капітана? Хлопець недокрутив гвинтика і гайнув у двір.
– І от я опинилася тут. А через цей протяг у мене постійний нежить, кашель, бронхіт, радикуліт, і немає жодної кісточки, яка б не боліла, – закінчила бабуся сумну оповідь.
– І все через отой недокручений гвинтик?! – запитала Аля.
– Через нього! – підтвердила Недокватирка.
– Так чому ж ви його досі не закрутите? – обурилася дівчинка.
– Ми не вміємо! Кахи-кахи. Тому й прийшли… Ох! Може, ти нас навчиш?
– Зачекайте хвильку! – Аля знову кинулася до будиночка. Вбігши в коридор, вона голосно проказала: – Викрутку! – і в ту ж мить у неї в руці з’явилася невеличка викрутка.
Аля повернулася до гурту і підійшла до Недокватирки.
– Оце той гвинтик? – показала вона на вузлик.
І хоч раніше Аля ніколи не тримала викрутки в руках, вона рішуче взялася до роботи. Спочатку викрутка її не слухалась, а капосний гвинтик вивертався з-під неї, наче живий. Але ось останній оберт – і Аля вдоволено зітхнула. На серці стало радісно, як тоді, коли вона пришила крильце бабці.
Тої ж миті бабуся перестала кашляти і чхати. Не тямлячи себе від радості, вона обмацувала поперек, руки, ноги і примовляла:
– Ой! Не болить! Ніде не болить! І ніде не крутить! І ніде не стріляє! – і бабуся кинулася цілувати Алю.
Тоді всі рушили до Недотелю. Там вони розсілися за довгим дерев’яним столом. Щоб їх ніхто не турбував, Недоладько повісив на дверях табличку:
ЗАЧИНЕНО НА ОБІД
І Аля почала розповідь.
– А знаєте, хто недомалював Першого Недорадника? Я! І я придумала, як позбавити вашу країну від нього! Щойно повернуся додому, відразу домалюю йому голову, і він зникне звідси назавжди!
– Оце компот! – радо вигукнув Недоладько. – Невже це можливо?!
– Ще й як можливо! – запевнила його Аля. – А тепер нам треба знайти годинникаря, який полагодить хвилинну стрілку на годиннику королівського замку.
– Я знаю такого, – обізвалася Недокватирка. – Його звати Недождень. Він живе в маленькій комірчині на тій самій вежі з годинником. Але чи зможе він полагодити?
– А чому не зможе?
– Та він уже, напевно, забув, як це робиться! А ще боятиметься, що його вистежать шпигуни і донесуть Першому Недораднику. А той накаже відрубати йому голову.
– За що?
– За те, що він взявся довести діло до кінця!
– Шпигуни стежать за нами всіма!
– І доносять Недораднику!
– Тоді гвардійці хапають…
– І відрубують голову… – перебиваючи один одного, загомоніли всі разом.
– Що ж робити? – засмутилася Аля.
– Нічого, не журися, щось вигадаємо! – підбадьорив її Недоладько. – Але спершу проберемося до замку і вмовимо годинникаря полагодити годинника.