– Ти хто така і що тут робиш? – злісно просичав Перший Недорадник.
Аля вирішила краще померти, аніж виказати друзів.
– Еге ж, еге ж! – криво осміхнувся він. – Здається, я зна-а-аю, хто ти така! Мої шпигуни доносять мені, що в місті з’явилося дівчисько, яке прагне вирватися з нашого прекрасного королівства! Але звідси не вертаються, запам’ятай! – і він зловтішно зареготав.
А тоді гукнув:
– Гей, сторожо!
У коридорі почувся брязкіт зброї. До кімнати вбігло двоє гвардійців. Вони тримали списи і широкі щити.
Але ж і чудернацькі були ті солдати в старих, іржавих, погнутих обладунках! В одного замість шолома на голові стирчала стара зелена каструля без дна, ручками донизу. З неї визирали вирячені гвардійцеві очі. За щит йому правила покришка від виварки, а за спис – якась залізяка. З одного боку вона закінчувалася гостряком, а з другого – кружальцем з чотирикутною діркою посередині. Щось та залізяка Алі нагадувала, проте дівчинка не могла згадати, що саме.
У другого гвардійця до грудей була міцно припасована дерев’яна дощечка, на якій куховарки кришать цибулю. А замість списа він тримав держак від граблів з прив’язаною на кінці виделкою.
– Охороняти як Державну Таємницю! – наказав їм Перший Недорадник, вказуючи на Алю. – Кроком руш за мною!
І він пішов попереду. Вони зайшли до Тронної Зали. На троні сидів Недороль Десятий. Навколо трону ходили, стояли і розмовляли придворні, не звертаючи на Недороля ніякої уваги. У Залі стояв страшенний гармидер. Придворним доводилося перекрикувати один одного.
Та щойно грюкнули двері, запала мертва тиша. Всі з острахом глянули на Першого Недорадника. Та найбільше перекосилося від жаху обличчя Недороля Десятого. Його била лихоманка, від чого корона з’їхала йому аж на очі.
– Ваша недоречносте! – звернувся до нього Недорадник. – Державна зрада! – і він показав на Алю.
Почувши це і побачивши Алю, Недороль затремтів ще дужче. Він вирішив, що Аля все розповіла Недораднику, і той прийшов, щоб нарешті відібрати в нього корону.
Корона раптом злетіла йому з голови і проторохкотіла сходинками трону. Очі в Недорадника спалахнули, і він шулікою кинувся до корони. Та Аля випередила його. Вона схопила корону, легко збігла догори і віддала її Недоролю.
Тремтячими руками той знову зав’язав мотузку, полегшено зітхнув і вдячно глянув на дівчинку.
Та зовсім не так подивився на неї Перший Недорадник. Обличчя в шоломі почервоніло від люті. Він повернувся до трону і повторив:
– Державна зрада, ваша недоречносте! Підпишіть наказ про страту! – і голосно гукнув: – Першого Недописаря сюди!
«Ось зараз, зараз Недороль накаже мене відпустити!» – подумала Аля.
До трону підійшов Перший Недописар. Під пахвою він тримав цілий стос якихось аркушів. Аля придивилась і побачила, що це бланки наказів про страту. Бракувало тільки імені засудженого і королівського підпису.
Перший Недорадник узяв бланк і написав: «Невідома небезпечна особа, яка приховує своє справжнє ім’я». Потім подав його Недоролю.
І Аля з жахом побачила, як Недороль тремтячою рукою підписує наказ.
Вдоволено глянувши на королівські каракулі, Недорадник згорнув наказ трубочкою, покликав гвардійців і гучним голосом розпорядився:
– У підземелля її! Пильнувати, як зіницю ока! Завтра, рівно о дванадцятій годині, їй відрубають голову!