А куди ж поділася Недопопелюшка? Невже вона злякалася і покинула дівчинку в біді?
Звичайно, ні!
Коли Перший Недорадник схопив Алю за руку, Недопопелюшка кинулася на допомогу. Та в ту мить її саму хтось боляче шарпнув за рукав, затулив долонею рота і потяг за двері. Звісно, це був Недоладько! Він не залишився на кухні, а назирці пішов за ними, щоб у разі чого їм допомогти.
– Тс-с-с! – приклав Недоладько пальця до губ і пояснив: – Ти нічим їй зараз не поможеш. Гвардійці одразу ж схоплять і тебе. А разом ми щось придумаємо. Отакий компот!
Він визирнув з-за дверей. У кімнаті вже нікого не було.
– Ходімо, – сказав Недоладько. – Треба рятувати Алю.
* *
Тим часом гвардійці відвели Алю до підземелля. Залізні ґрати перегороджували його на дві нерівні половини. У меншій сиділи засуджені. У більшій тримав своє знаряддя кат. Аля з жахом дивилася на те знаряддя.
Тут були різні сокири – маленькі, більші й дуже великі; з короткими і з довгими ручками, з вузькими й широкими лезами, прямими і загнутими з боків. І кожна сокира стирчала у своїй пласі. Плахи теж були різні – широкі, вузькі, низенькі і високі.
На гачку висіло вбрання ката – червоний ковпак з вирізами для очей.
Гвардійці замкнули за Алею залізні двері і мовчки всілися на краєчок широченної плахи, що стояла найближче до ґрат.
Дівчинка присіла на оберемок соломи, що правив за ліжко.
«Як дивно! – думала вона. – Той чоловічок, якому я колись не домалювала голову, тепер наказав відрубати голову мені!»
Чиїсь кроки обірвали її сумні думки. То прийшов кат. Аля одразу впізнала його. Він мав величезні загрубілі руки і маленькі хитрі поросячі очка.
Побачивши його, гвардійці, наче по команді, піднялися і відійшли в найдальший куток підземелля.
Кат наблизився до ґрат. Улесливо кривлячись і огидно хихикаючи, він звернувся до Алі:
– Чого ти сидиш там у кутку? Хи-хи. Підійди ближче. Я – королівський кат. Хи-хи. Я прийшов, щоб приміряти сокиру до твоєї шийки! Хи-хи! Щоб завтра не гаяти часу. Щоб швиденько – раз-раз і готово! Хи-хи. Треба, щоб все йшло, як по маслу. Я люблю свою роботу. А в того, хто любить свою роботу, – все завжди проходить гладенько! Хи-хи! Краще підготуватися заздалегідь. Хи-хи. Щоб не було ніяких несподіванок.
Він був такий бридкий, що Алю аж пересмикнуло.
Побачивши, що дівчинка дивиться на нього з відразою, кат знову захихотів.
– Хи-хи-хи! Не дивись на мене так, не дивись! Знаєш, хто я? Я друга людина в королівстві після Першого Недорадника! Мене всі бояться! Хи-хи! А ще, не забувай, я єдина людина в королівстві, якій дозволено доводити свою справу до кінця! Хи-хи-хи-хи!
Та раптом він перестав хихотіти і жалібно сказав:
– А я не такий уже й поганий! Я добрий! Ти думаєш, мені тебе не шкода? Ще й як! Але що вдієш – така робота!
І він знову захихотів:
– Я бачу, ти не хочеш підійти ближче. Нічого, нічого, не вставай! Ти, напевно, втомилася. Я вже й так бачу, що тобі найкраще підійде ось ця любонька!
Кат узяв у руки невеличку сокиру з коротким держаком і провів пальцем по лезу.
– О, треба трохи підгострити! – стурбовано пробурмотів він, витяг з кишені точило, сів на плаху і заходився гострити сокиру, наспівуючи:
- Всі чомусь мене обходять стороною.
- І ніхто не привітається зі мною.
- І ніхто мені руки не подає –
- всі не люблять ремесло моє!
- І чому,
- чому такий я нещасливий?!
- Я страшенно ж,
- я страшенно жалісливий!
- І коли когось я страчу,
- то всередині аж плачу!
- Ну чому,
- чому такий я жалісливий!
Нагостривши сокиру, кат змахнув з ковпака невидиму порошину і подався до дверей.
На порозі він обернувся до Алі і сказав:
– До скорої зустрічі завтра вранці! Спи спокійно! Хи-хи-хи.