Р0зділ восьмий, в якому Дир-Пир відкриває свою страшну таємницю

– Я ж казав – нічого не вийде! – мовив Сашко.

– Як це – не вийде?! Вийде! А ти чого розплигався? – повернулася Аля до сяк-така. – Ану марш на місце!

Сяк-так зник у рукавичці. Аля схопила її й затисла в руці, наче торбинку.

– Ходім до нього додому!

– Ти здуріла, Алько, чи що?

– Ходім, кажу!

Голова мешкав недалеко від сільради. Двері до хати були незамкнені, тож Аля рішуче попрямувала коридором.

Біля кухонних дверей вона зупинилася і прислухалась.

«…і місити, і ліпити, і в гарячу піч садити…» – долинав з кухні сумний спів.

Аля прочинила двері.

Дирмидонт Пирмидонтович сидів за столом. Перед ним стояла пляшка з прозорою рідиною («Мабуть, березовий сік», – подумала Аля), гранчаста склянка і полумисок солоних огірків. Голова підперся обома руками і співав, похитуючись:

  • …і качати, і виймати,
  • і до столу подавати…

– А-а, це ви, – обернувся він, – заходьте, заходьте, любі гості! Заходьте, заходьте, хоч я й вам нічим допомогти не можу. Все! Скінчився Дирмидонт Пирмидонтович! І йому теж ніхто не допоможе! Ніхто! – помахав пальцем собі перед носом голова. – Бо Дирмидонт Пирмидонтович сам у всьому винен! – продовжив він. – Сідайте, я вам зараз усе розповім!..

– Чи знаєте ви, ким я був раніше? Е-е, не знаєте! А був я пекарем. Та ще й яким! На весь район! Та що там район! На всю область! До мене їздили вчитися, як хліб пекти треба! До президії обирали! Для обміну досвідом посилали. Та так часто, що хліб пекти стало ніколи. Поспішав я якось на чергову нараду. Тісто замісив, а воно ніяк не сходить. Дріжджі погані додав чи що. А мені дуже ніколи було. От я й кажу собі у вуса: «Ет, велике діло – сяк-так спечеться!». Та як пішов тоді, так більше в пекарню й не повернувся.

Закрутило мене по президіях, у начальники втрапив, запишався! Захотілося мені всім наказувати, всіма керувати! А який з мене керівник, коли я пекар?! Осточортіло мені це головування – сил моїх більше нема! А куди ж я тепер подінусь? І голова з мене ніякий, і хліб пекти я геть розучився. Тепер розумію чому – бо мій Пекар до країни тієї триклятої потрапив.

Вражені, слухали Аля із Сашком сумну сповідь.

– Дирмидонте Пирмидонтовичу, – тихо мовила дівчинка, – а ми хотіли порадитися з вами, що робити далі.

– Радитися? Зі мною?! – гірко перепитав голова. – Та хіба ви не чуєте, що я розповідаю? Я тепер сам наче отой сяк-так – без документа нічого не вартий! – каламутна сльозина покотилася по його щоці і повисла на кінчику вуса.

– Ану стривайте! – раптом мовила Аля.

Вона підійшла до столу і витрусила з рукавички сяк-така. Потім сягнула до кишені і витягла з неї пожмакані папірці.

Пильно глянувши на сяк-така, дівчинка мовила:

– Слухай уважно, сяк-так! Ти зараз же розповіси нам, як потрапити до твоєї країни! Якщо ж ні – я знищу оці всі твої документи, і ти ніколи нікому не доведеш, хто ти такий!

– Я згоден! Я згоден! – затрусився сяк-так, навіть не давши Алі договорити. – Я розкажу, але це не так просто! Перш за все вам потрібно мати перепустку. Без цього документа і мови не може бути про подорож до моєї країни.

– Яку перепустку? – здивувалася Аля. – Хто ж її нам видасть?

– А ніхто!

– Ти що, глузуєш з нас? – грізно насупилася Аля.

Сяк-так з переляку аж присів:

– Ні-ні, я не глузую. Я хотів сказати, що таку перепустку кожен, хто хоче втрапити до Країни сяк-таків, виписує собі сам.

– Як сам?

– Дуже просто: написав на когось ябедну доповідну – от тобі й перепустка.

– Ах ти ж сякий-такий! – обурилася Аля. – Невже ти думаєш, що хтось із нас здатен таке написати!

Та сяк-так цього разу не злякався, а тихенько заквоктав, мружачи від задоволення свої крихітні очка:

– Еге, еге! Здатен, здатен, дозвольте вас запевнити! Ану пошукайте між моїми документами! Ви знайдете там один дуже цікавий!

Аля недовірливо почала перебирати сяк-такові папірці.

Сяк-так спинався навшпиньки, щоб краще бачити, і враз гукнув:

– О, о, це воно!

Аля тримала в руках якийсь список.

Сашко й собі з цікавості зазирнув: що там Алька знайшла? І мало не скрикнув: дівчинка тримала його список! Той список, що він написав у школі для Кефіри і якого так довго й марно шукав.

– Бачиш, – єхидно мовив сяк-так, – «дехто» з вас може написати чудову ябеду! Аля вже вдруге почула про цю ябеду, яку можна написати. Але знову не звернула на це уваги. Було ніколи. Тому вона лише перепитала:

– І що тепер робити з цією «перепусткою»?

– Нічого, поклади її в кишеньку. Хай вона завжди буде з вами.

– А далі, далі що? – нетерпляче труснула головою Аля.

– А далі треба, щоб хтось з вашого боку, хто не втратив свій талант, вислухав вас і повірив усьому! І щоб дуже-дуже захотів допомогти!.. Ось! – перевів подих сяк-так. – А далі – це вже ваша справа, де ви знайдете відповідну людину з нашого боку…

Аля похнюпилась: справді, завдання не з легких.