На щастя, їх ніхто не помітив. Зачинивши за собою двері, Аля з Сашком полегшено зітхнули. Надворі яскраво світило сонце, вітерець доносив ніжні пахощі бузку та ясмину.
Зробивши кілька кроків, Аля з Сашком почули ніби якусь суперечку. Долинала вона з кущів бузку, що росли вздовж доріжки.
Аля обережно розсунула гілки. На землі сиділи один проти одного двоє хлопчаків. Вони були схожі між собою, як дві краплі води. Тільки очі мали різні. В одного вони були блакитні, а в другого – чорні й швидкі, мов дві краплини ртуті. Хлопчики штовхали один одного в груди розчепіреними п’ятірнями і вигукували:
– Я напишу!
– Ні, я напишу!
– Ні, я!
– А я по шиї дам!
– От і не даси!
– От і дам!
– Ну спробуй!
– І спробую!
– Ну давай, давай, пробуй!
– Спробую, спробую!
І коли один з них вже замахнувся, Аля спитала:
– Чого це ви тут сваритесь?
З несподіванки хлопчаки підскочили на місці і прожогом кинулися в кущі. На траві залишилися аркуші чистого паперу і ручка.
А з гущавини два блакитних і два чорних ока пильно обдивлялися хлопчика і дівчинку. Переконавшись, що їм нічого не загрожує, близнюки вилізли з кущів. Один з них підібрав папірці і квапливо засунув до кишені, другий, чорноокий, похмуро запитав Алю:
– А ви маєте дозвіл тинятися поблизу Королівської Читальні?
Аля не дуже зрозуміла, про що йдеться, але про всяк випадок ствердно кивнула головою.
– А ви хто такі? – своєю чергою запитала вона.
– Я Сякусь! – відповів синьоокий.
– А я – Такусь! – гордо випнув груди чорноокий. – Ми – престолонаслідники!
– При… сто… хто? – перепитала Аля.
– Ну майбутні королі Країни сяк-таків і усіх, кого звоюємо. Наша мама – королева Сяк-Такева! Ви що, не знали? Підозрі-і-іло! – протягнув Такусь і, придивляючись, почав обходити Алю з Сашком.
Аля теж обдивилася себе й Сашка – нічого підозрілого на них не було. Але тут обізвався Сякусь:
– Нумо гратися! Хто з нас напише довшу ябеду?
– Ох, знов ця ябеда! А що це таке? – зраділа Аля новому повороту розмови.
– Ти не знаєш, які бувають ябеди? Що хтось там щось зробив таке, чого робити не можна!
– А чого тут у вас робити не можна?
– У нас нічого робити не можна!
– А що ж тоді можна?
– Усе, що не заборонено!
– Як це? – здивувалася Аля.
– Може, тобі не подобаються наші закони? – зловісно тихим голосом спитав чорноокий.
– Ні, ні, мені подобаються! – поквапилася запевнити його Аля. – А про що ж ми будемо писати? Про кого? – спитала вона Сякуся.
– Ти – про мене, а я – про тебе! – радісно пояснив Сякусь.
Не до душі Алі були такі ігри. Тому вона ввічливо сказала:
– Вибачте, але ми дуже поспішаємо! Нам неодмінно треба тут у вас декого розшукати.
– Ага! Шпигуни! – штовхнув Такусь ліктем Сякуся.
– Тю! Дурний! – засміявся Сякусь. – Які вони шпигуни! Де ж їхні чорні окуляри?
– Гм! Справді! Але й на таланти вони не схожі. Ану покажіть ваші документи!
– Які документи? Нема в нас ніяких документів!
– Як?! – ошелешився Такусь. – У вас нема ніяких документів? Зовсім-зовсім?!
– Нема! – здвигнула плечима Аля.
– Навіть отакусінького? – показав кінчик мізинця Сякусь, з надією дивлячись на незнайомців.
– Як же ви живете без документів? – Такусь дивився на них як на хворих.
– Отак і живемо! – відказала Аля.
Такусь знову насупився.
– Ну, коли так, то я зараз покличу Байдужа з байдиками!