Справді, гаяти часу не можна було!
«Хтозна, як там їм, бідолашним, ведеться? – думала Аля. – Може, їм навіть їсти й пити не дають! Цей гидкий Перший Недорадник удатний до всяких жорсткостей!.. Ой! А може, їх там взагалі піддають тортурам?!»
Аля згадала фільми, які показували по телебаченню. Там постійно когось кидали з мосту, заліплювали скотчем рота, прив’язували до стільців і взагалі знущалися з людини якнайжорстокіше!
Треба бігти на допомогу друзям!
Бабуся Недокватирка напхала в їхні наплічники стільки їжі, що Алиного наплічника узявся нести Недосайт. З його боку це було дуже ґречно, адже він ніс ще й свою валізку, дуже стару і дуже обшарпану.
Побачивши ту валізку, Аля запропонувала:
– Давай покладемо твої речі в мій наплічник, бо ця твоя валізка ось-ось розвалиться!
Але Недосайт тільки заперечливо похитав головою. І ще міцніше стиснув ручку валізки.
«Може, вона дорога йому як пам’ять, – подумала Аля. Та все одно їй видалося дивним, що Недосайт зібрався тягти за собою такий мотлох. – Що ж, кожен має право на власні мухи в голові!» – заспокоїла себе дівчинка.
Вони рушили вулицею. Бабуся стояла на порозі і то махала їм услід хустинкою, то витирала нею сльози.
Дорога була неблизька. Коли сонце підбилося височенько, подорожні вирішили підкріпитися.
– Може, наплічники хоч трохи поменшають! – з надією сказав Сашко.
Мандрівники пообідали смачними бабусиними пиріжками з картоплею і капустою.
– Десять хвилин на відпочинок і рушаємо далі! – сказала Аля.
Вони полягали в траву під тінистим деревом. Сашко доїв яблуко і кинув недогризок у найближчі кущі.
– Ой-йой! – раптом почувся зойк.
Видно, Сашко поцілив у когось своїм недогризком!
Всі схопилися на ноги і підбігли до кущів.
І побачили, як з них вискочив і дременув… хто б ви думали? Звісно, сяк-так! Сяк-так з двома шістками на спині!
Але цього разу втекти йому не вдалося. Сашко кількома стрибками догнав і схопив його. Але сяк-так зовсім не здавався зляканим. Його рот кривила єхидна усмішка.
– Нічого ви мені не зробите! – сказав він, коли Аля з Недосайтом підійшли до нього. – Перший Недорадник все одно спіймає вас і відрубає вам усім голови! – і він огидно захихотів.
– Ну, це ми ще побачимо! – сказав Сашко. – Алю, що з ним робити?
– Ану розказуй, як ти пробрався до мого ранця? – спитала дівчинка.
– А не треба розкидати ранці де попало! – захихотів сяк-так. Забула, як залишила ранця на лавці, а сама стрибала з дівчатами через гумку? От я тоді й заліз у нього! Хі-хі! І ти сама доставила мене, куди мені й потрібно було!
– Ну ти й гидота! – скривилася Аля. – Проте не сподівайся, що тобі й твоїм господарям вдасться зробити те, що ви задумали!
І повернулася до Сашка, який усе ще тримав його за руки:
– Відпусти його! Не будемо ж ми тягати за собою цього негідника! Нехай біжить, доносить на нас! Ми все одно його не боїмося!
Сашко відпустив сяк-така, і той, не гаючись, дременув у найближчі кущі.
Вони рушили далі.
Коли день вже хилився до вечора, перед ними у видолинку показалося місто. Це й був Недоград – колишня столиця країни Недоладії.
– Ну що ж, вперед! – рішуче сказала Аля.
Але тут раптом дзенькнув її мобільний телефон. Це міг бути лише Абияк! Він нього прийшла есемеска. Він писав:
«НАС СХОПИЛИ! Я ВВІМКНУСЯ, АБИ ВИ ЧУЛИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ! МОВЧІТЬ, ЩОБ НЕ ВИКАЗАТИ СЕБЕ!»
Аля з Сашком разом прочитали це повідомлення і з жахом подивилися один на одного. Аля хотіла щось вигукнути, але Сашко долонею прикрив їй рота. Бо з телефону почувся голос… Першого Недорадника!
Цей ненависний голос вкрадливо казав:
– …відомо все! Вас бачили разом! Для чого пробралися до нашої країни це дівчисько зі своїм другом? Га? Ну що, ви й далі мовчатимете? Тоді я влаштую вам очну ставку! Гей, приведіть сюди шпигуна-шмигуна!.. Ну що, це вони?
– Вони! Вони! Це їх я бачив разом з Перемож… гм, гм… з тим дівчиськом з недоплетеною косою! Це Якосько і Абияк! Їхні друзі! – почувся голос сяк-така № 66.
Знову заговорив Недорадник. Тепер у його голосі відчувалася лють:
– Нещасні потвори! До в’язниці їх! Нехай посидять і подумають! Може, у компанії зі щурами в них розв’яжуться язики! Обшукати їх! Вивернути всі кишені! Відібрати телефони!
– Єсть! – почувся голос Байдужа. За мить він додав: – Але, ваша недорадність, у них немає кишень!
– А телефони?
– І телефонів немає!
– Тоді виконуйте наказ!
Аля, Сашко та Недосайт почули спочатку тупіт багатьох ніг. То крокували байдики. Потім забряжчали ключі. Зарипіла, відчиняючись, важка брама. Клацнув замок. Кроки байдиків віддалилися. Запала тиша.
І серед цієї тиші Аля почула ніжний дівчачий голос:
– Сідайте отут, на солому! Тут не так холодно!
– Ой! Та це ж Недопопелюшка! – не втрималася і скрикнула Аля.