У двері грюкали щораз сильніше. Ось-ось вони не витримають і зірвуться із завіс!
Сашко окинув оком кімнату. Куди тікати? Вікон у ній не було, а двері лиш одні! Зараз їх схоплять! А вони ще мусять виручити з біди друзів!
Фері літав по кімнаті і вигукував:
– Звана вечеррря! Ти не один! Незабутні вррраження! Памперррси «Хаґґіс»! Рррайська насолода!
Видно, з переляку та після обіймів з Недосайтом у нього в голові все переплуталось.
Недосайт тим часом швидко-швидко щось набирав на клавіатурі комп’ютера.
– Що ти робиш? – вигукнув Сашко. – Краще думай, як нам звідси вибратись!
– Мені потрібен код! Код!
– Який код?!
– Код доступу до бази даних! – видихнув Недосайт.
Він востаннє клацнув по клавіші і радісно прошепотів:
– Є!
За дверима все стихло. Сашко з товаришем завмерли.
– Як ти гадаєш, вони пішли? – запитав пошепки Сашко.
Недосайт з сумнівом похитав головою:
– Вони щось замишляють!
Раптом двері задвигтіли від страшного удару.
– Вони принесли таран! – вигукнув Недосайт. – Тепер двері не витримають! – Недосайт у відчаї притискав до грудей свою пошарпану валізку.
І тут Сашко побачив, як у кутку кімнати щось заворушилося. Хлопець підбіг і відкинув старий запилюжений килим. Під ним виявилася важка кам’яна плита. Вона відсунулася, і з отвору визирнула сіра морда Канцелярського Пацюка.
– За мною! – промовив він і зник у темряві.
Сашко з Недосайтом миттєво стрибнули за Пацюком. Останнім, заплющивши від страху очі, у підземний хід пірнув папуга Фері.
Пацюк потяг плиту на місце і поквапився за втікачами.
У підземеллі було темно, хоч око виколи. Ось коли Сашкові придався ліхтарик, якого він передбачливо вкинув до наплічника. Жовте коло освітлювало втікачам дорогу.
Сашко біг і прислухався, чи не женуться за ними байдики. Адже килим нікому було покласти на місце. Тож вони одразу мали помітити отвір підземного ходу.
Байдики й справді одразу його помітили. Вони тупцювали навколо темної ями. Першим ніхто не наважувався стрибнути униз.
– Ну! Давай! Вперед! Хапай! – кричав Байдуж на своїх підлеглих, але це не допомагало.
Нарешті Байдужеві обридло це тупцювання, і він просто штовхнув найближчого байдика в отвір. А за ним вже пострибали й решта.
Втікачі почули важкий тупіт багатьох ніг. Вони саме зупинилися, бо хід розгалужувався в три боки. Канцелярський Пацюк, що біг останнім, показав на ліве відгалуження і побіг попереду. Хлопці рушили за ним.
Підземний хід розгалужувався ще кілька разів, і щоразу Канцелярський Пацюк безпомилково знаходив правильну дорогу.
Тупіт переслідувачів віддалявся та віддалявся, поки й зовсім затих. Вони або відстали, або звернули не в той бік.
Нарешті всі змогли зупинитися і трохи перевести подих.
– Куди вас вивести? – спитав Канцелярський Пацюк. – Подалі від міста? Чи ближче до замку?
– Звичайно, ближче до замку! – сказав Сашко.
Він глянув на годинник на Алиному мобільнику і вигукнув:
– Ого! Скоро вже ранок! А страту призначено рано-вранці! Нам треба встигнути на площу! Якщо треба, ми й голіруч будемо битися за наших друзів! Правда ж? – повернувся Сашко до Недосайта.
Але той промовчав і лише таємниче усміхнувся.
– Нема проблем! – сказав Канцелярський Пацюк. – Тоді нам сюди!
Втікачі рушили далі. За півгодини швидкої ходи в темному тунелі попереду посвітлішало. Ще кілька кроків – і, розсунувши гілки густих кущів, друзі вийшли з підземелля.
Перші промені ранкового сонця вже висушили росу на зелених листочках. На густих деревах цінькали пташки.
Сашко озирнувся. Недалеко стояла кам’яна лавиця. Біля неї дзюрчав невеличкий фонтанчик.
– Де це ми? – спитав Сашко.
– У саду за королівським замком! – відповів Канцелярський Пацюк.
Справді, це був той самий сад, через який Аля під час своєї першої подорожі до Недоладії втікала від Першого Недорадника.
– А тепер мерщій на площу! Показуй дорогу! – сказав Сашко Пацюкові.
Вони майже бігли вуличками Недограду. У напрямку площі йшло багато недоладян. Неохоче тюпали мешканці міста, вистрибом бігли обіцянки-цяцянки, поспішали набиті паперами сяк-таки.
– Може, сховаємось он у тих кущах! – запропонував Недосайт, коли вони вийшли на площу, на якій уже вирував натовп.
– Як це – «сховаємось»?! – з обуренням сказав Сашко. – Треба негайно пробиратися ближче до помосту! Будемо до останнього битися за полонених!
Але Недосайт шарпнув його за рукав і нетерпляче повторив:
– Швидко ходи за мною! Зараз побачиш!
Нічого не розуміючи, Сашко поліз у кущі за другом. Серце його шалено калатало. Бо на помості вже стояв Кат, спершись на величезну, з кривим держаком, сокиру. Він стояв, розставивши ноги, і чекав на свої жертви.
Недосайт тим часом прилаштував на рівному місці свою пошарпану валізку і відкрив її. Сашко зі здивуванням побачив, що всередині валізки був ноутбук! Ось чому Недосайт тягав за собою цю пошарпану валізу!
А Недосайт поправив свої окуляри, глибоко зітхнув і його пальці швидко-швидко забігали по клавіатурі. Видно було, що він дуже хвилюється.
– Та скажи вже, що ти робиш? – не витримав Сашко.
– Чекай трошки, зараз сам побачиш!
А на поміст тим часом вивели полонених. Вони стояли зі зв’язаними руками: Аля, Недоладько, Недопопелюшка, Недоштанько, Недорушничок, Мережана Недошкарпетка, Якосько та Абияк.
На підвищення вийшла королева Ябільшенебуда зі своїм почтом. Вона всілася в приготоване для неї крісло. Біля неї стояв Перший Недорадник. Його обличчя кривила лиха усмішка. Очі вдоволено зблискували. Ще б пак! – нарешті він покінчить з усіма своїми ворогами!
У Сашка від хвилювання аж пересохло в горлі. Що, вони оце так і сидітимуть у кущах?! Ні, зараз він вискочить – і нехай буде, що буде!
Сашко зробив різкий рух, але Недосайт схопив його за плече і притиснув до землі.
– Дивись уважно! – прошепотів він, а тоді проказав тихенько якісь слова і натис останню клавішу…