Розділ 1: В ЯКОМУ ХТОСЬ НЕВДАЛО ВТІКАЄ

Столиця вразила Івана Силу з першого погляду. Не встиг їхній потяг, що тягнувся аж добу із найдальшої околиці держави, пригальмувати на пероні, як усе довкола загуло, наче в розтривоженому вулику. Стільки облич одночасно хлопець ще в житті не бачив. І куди вони всі їдуть? Цілі натовпи бідно і багато вбраних людей заполонили вокзал. Хтось дрімає на валізах, тут обіймаються й цілуються, там несуть дітей на руках, поруч сваряться, збоку штовхають у плече клунком. Одне слово, звичайний ранок на головному залізничному вокзалі.

От тільки для двадцятилітнього парубійка, що в домотканій білій сорочині та темних штанях уперто тюпав за невеличким дядьком у потертій сірій крисані, пропихаючись крізь живе море, цей день був особливим. Великі зеленкуваті очі під шапкою чорного волосся, зачесаного геть по-простому, чіпко вихоплювали з юрби селянський капелюх, що правив для юнака за орієнтир. Кругле обличчя з м’якими рисами виражало подив і хвилювання. Зате міцно збита постава та широчезні плечі вселяли повагу стороннім, і всі вони мимохіть намагались вступитися з дороги.

Нарешті дядько з обвислими вусами та гачкуватим носом вибрався на вільніше місце на порозі почекальні й зупинився, очікуючи на земляка.

– То що, небораче, будеш чинити? – вправно скрутив старий саморобну цигарку, коли Іван опинився біля нього.

– Лихо його знає, вуйку Микульцю, – пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Тут таке твориться, що аж у голові макітриться!

– А як ти думав! – усміхнувся теплими карими очима дядько. – Це тобі не мамині галушки трощити! Тут, брате, треба ніс за вітром тримати!

– Руки є, піду роботу шукати.

– І треба ж тобі було зачіпатися з тим дурнем, – розпушив дядько вуса. – Сидів би собі зараз удома, коровам хвости крутив!

– Але ж він перший поліз! – здвигнув плечима Сила. – Та я його й не сильно того… Так, струснув злегка.

– Еге, струснув! – вуйко Микульцьо засміявся, показавши рідкі зуби. – Ледве відкачали. Та ж він тобі не просто сусідський дурень, а начальників синок. Думати треба головою! – постукав він себе кривим пальцем по чолі, вкритому хвилями зморшок.

– Та що вже тепер базікати, – зітхнув на повні груди леґінь. – Тато сказали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

– Такого, як ти, справді легше забити, ніж прогодувати, – глузував вуйко, закидаючи зв’язані клунки на плече.

– Поліція! – раптом пролунав схвильований окрик. І залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися.

– Еге, починаються столичні чуднації! Ходімо швидше, – кивнув обвітреним, наче вирізаним з каменю, лицем старий, і вони почали пробиратися до виходу крізь лантухи, скрині, валізи та сплячих пасажирів, чиї одяг, мова та звички виказували, що то були мешканці гір. Верховинці, як вони себе називали.

Далеко не відійшли, бо й не знали, куди спрямувати свої звиклі до тривалої ходьби ноги. На першій боковій вуличці в затінку слив сіли поживитися, чим Бог послав, і розпрощатися. Однак не встигли витягти свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, здіймаючи босими ногами куряву. За ним гналося троє в білих фартухах.

– Злодій! Тримай злодія! – кричали задні.

Переслідуваний у вилинялій сорочині та обтріпаних закоротких штанях гнав щодуху, час від часу озираючись. Раптом, на своє нещастя, він зашпортався і простягся серед пилюки. Велика булка з його пазухи покотилася в траву.

– На тобі! На! – посипалися удари на голову нещасного.

– Красти? У мене красти?! – найбільше репетував вгодований молодик з рум’яними, як у поросяти, щоками, що аж тряслися від обурення. – Бий його! Товчи! Трощи!

– М-м-м! – лише стогнав у відповідь, звиваючись на землі, бідолаха, прикрившись худими руками від копняків.

– Та він же німий! Досить! – піднявся Іван і почав відтягати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши не так каліцтво злодія, як ширину плечей незнайомого селюка, втратили запал до розправи.

– Ходімо, Штефане! – промовив старший із них і взяв за рукав свого розлюченого спільника. – Гадаю, йому досить. Це буде добра наука для злодіїв, – з підозрою глипнув він на вуйка Микульця, що спокійно шматував ріденькими жовтими зубами сало.

– От бридота! – замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. – Ще раз побачу біля булочної – розчавлю, як таргана! Тьху! – плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав з булкою в руці навздогін приятелям. – Хлопці, з мене пиво! – продзявкотів удалині його півнячий голос.