– Вуйку, а що то таке – тарган? – повернувся Іван до свого місця, беручи скибку чорного, як земля, хліба, тонко намащену смальцем.
– Бога ради, Іване, дай хоч попоїсти по-людськи! – невдоволено прошамотів набитим ротом старий.
– То щось паскудне? – не вгавав парубійко. – Хробак якийсь?
Вуйко тільки сердито відмахнувся.
– Людоньки добрі, а вас звідки Бог послав? – раптом озвався німий, сплюнувши цівку крові.
– От тобі маєш, псяюхо! – вдарив рукою по коліні вуйко Микульцьо. – То ти – говориш, паскуднику? Чудеса!
– А що я мав робити, дядьку? – шморгнув розбитим носом малий, утираючись рукавом. – Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їли пики на маківниках та кренделях, розмочених у молоці! – глянув він сердито в бік, де вже зникли три чималенькі постаті.
Підліток мав тонкі бліді губи і загострений ніс, що свідчило про його нужденне вуличне життя.
– Усе одно красти – гріх! – погрозив перстом вуйко Микульцьо.
– А здохнути з голоду – не гріх? – важко підіймаючись, почав обтріпуватися від пилюки упертюх з русявим розколошканим волоссям та сірими жвавими очима. – Ех, дядьку, нема хвороби гіршої за голод!
– Ти диви, яке тямуще! Гаразд, не бурчи! – подобрішав вуйко. – Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.
– З дорогою душею! – малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. – Шановний публік! Один маленький хвилина уваги! Дозвольте відрекомендуватися: Міха Голий з Привокзальної.
Його слова викликали щирий регіт верховинців.
– Мішку, – хрустячи цибулею, звернувся до нього вуйко. – Чому не йдеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.
– Від роботи, дядьку, й коні здихають! – шморгнув носом Міха, запаковуючи до рота ціле варене яйце. – Працювати – дуже втомлива справа. А я, відколи живу на світі, ще й півгодини не мав спокою.
– От яка цяця! – похитав головою вуйко. – І чим ти такий зайнятий?
– Моя фірма не купує. Тільки продає, – підморгнув хлопчина. – Заробляю рівно стільки, аби в кишенях не мати жодної копійки.
– Овва! Ти, я бачу, говорити мастак! То, може, порадиш, куди Іванові податися?
Міха окинув оком могутню постать верховинця.
– Такому здоровилові хіба мішки тягати. В кінець вокзалу – третє вікно зліва. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.
– Ти диви, яке цабе! – усміхнувся вусами вуйко Микульцьо. – Ми думали, що ти – голодранець, а ти, виявляється – перша людина на вокзалі.
– Смійтеся, смійтеся! Ви, звісно, не заслуговуєте на таку честь, але такі шляхетні люди, як я, не зважають на комарині укуси. От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! – він лукаво глянув на парубійка.
Але той мовчав, наминаючи за трьох, хоча й тримав вухо гостро. Обід для Сили був справою святою. Зрештою, як і кожна річ, за котру він брався, адже усе любив робити ґрунтовно і до ладу.
– Авжеж, спробуй такого забути, – після обіду вуйко знову затягся цигаркою.
– Бувайте, хлопаки! Мені вже час. Маю одну справу! – Міха галантно подав руку верховинцям, почухав сіру від пилюки стопу і в кліп ока зник на закуреній вулиці.
– От шантрапа! – сплюнув вуйко. – Злодюжка злодюжкою. От тобі й столиця!
«Сто-ли-ця!», – задумався й собі Іван Сила.