Розділ 2: В ЯКОМУ НІМИЙ ПОЧИНАЄ ГОВОРИТИ

– Вуйку, а що то таке – тарган? – повернувся Іван до свого місця, беручи скибку чорного, як земля, хліба, тонко намащену смальцем.

– Бога ради, Іване, дай хоч попоїсти по-людськи! – невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

– То щось паскудне? – не вгавав парубійко. – Хробак якийсь?

Вуйко тільки сердито відмахнувся.

– Людоньки добрі, а вас звідки Бог послав? – раптом озвався німий, сплюнувши цівку крові.

– От тобі маєш, псяюхо! – вдарив рукою по коліні вуйко Микульцьо. – То ти – говориш, паскуднику? Чудеса!

– А що я мав робити, дядьку? – шморгнув розбитим носом малий, утираючись рукавом. – Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їли пики на маківниках та кренделях, розмочених у молоці! – глянув він сердито в бік, де вже зникли три чималенькі постаті.

Підліток мав тонкі бліді губи і загострений ніс, що свідчило про його нужденне вуличне життя.

– Усе одно красти – гріх! – погрозив перстом вуйко Микульцьо.

– А здохнути з голоду – не гріх? – важко підіймаючись, почав обтріпуватися від пилюки упертюх з русявим розколошканим волоссям та сірими жвавими очима. – Ех, дядьку, нема хвороби гіршої за голод!

– Ти диви, яке тямуще! Гаразд, не бурчи! – подобрішав вуйко. – Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

– З дорогою душею! – малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. – Шановний публік! Один маленький хвилина уваги! Дозвольте відрекомендуватися: Міха Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

– Мішку, – хрустячи цибулею, звернувся до нього вуйко. – Чому не йдеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна-звідки, а ти дурня клеїш.

– Від роботи, дядьку, й коні здихають! – шморгнув носом Міха, запаковуючи до рота ціле варене яйце. – Працювати – дуже втомлива справа. А я, відколи живу на світі, ще й півгодини не мав спокою.

– От яка цяця! – похитав головою вуйко. – І чим ти такий зайнятий?

– Моя фірма не купує. Тільки продає, – підморгнув хлопчина. – Заробляю рівно стільки, аби в кишенях не мати жодної копійки.

– Овва! Ти, я бачу, говорити мастак! То, може, порадиш, куди Іванові податися?

Міха окинув оком могутню постать верховинця.

– Такому здоровилові хіба мішки тягати. В кінець вокзалу – третє вікно зліва. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

– Ти диви, яке цабе! – усміхнувся вусами вуйко Микульцьо. – Ми думали, що ти – голодранець, а ти, виявляється – перша людина на вокзалі.

– Смійтеся, смійтеся! Ви, звісно, не заслуговуєте на таку честь, але такі шляхетні люди, як я, не зважають на комарині укуси. От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! – він лукаво глянув на парубійка.

Але той мовчав, наминаючи за трьох, хоча й тримав вухо гостро. Обід для Сили був справою святою. Зрештою, як і кожна річ, за котру він брався, адже усе любив робити ґрунтовно і до ладу.

– Авжеж, спробуй такого забути, – після обіду вуйко знову затягся цигаркою.

– Бувайте, хлопаки! Мені вже час. Маю одну справу! – Міха галантно подав руку верховинцям, почухав сіру від пилюки стопу і в кліп ока зник на закуреній вулиці.

– От шантрапа! – сплюнув вуйко. – Злодюжка злодюжкою. От тобі й столиця!

«Сто-ли-ця!», – задумався й собі Іван Сила.