У третьому віконечку пана Кривальського не було.
– Обід! – сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.
– Мені б роботу, – ледве просунув до віконечка півголови Іван.
– Ото, який кремез! – щиро здивувався чоловічок із пожмаканим, як печене яблуко, лицем. – Приходь зраненька. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Хе-хе! Ну, це ми завтра перевіримо.
Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив «перепрошую» і зачинив віконечко, вивісивши табличку «Нема ходу». (З табличками на вокзалі було сутужно.)
Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як і сам, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульцьо пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у кавалерійському полку.
Тьмаво блимала гасова лампа під низькою стелею притулку. То тут, то там зав’язувалися упівголоса розмови і за деякий час затихали. Зморені люди спали, важко дихаючи. Під стіною час від часу скрикував спросоння бідолаха, вкритий бурячковим жіночим пальтом з надірваною кишенею.
Підклавши під голову кулак, Іван простягся на дерев’яному лежаку. Він згадував рідну домівку. Адже збирався так хутко, що й досі не міг повірити, що його життя так несподівано переломилося на дві половини. Чи був він готовий до таких карколомних змін? Але зараз хлопець бачив в уяві свою кирпату сусідку, а тому щиро заусміхався. От вона йде на світанку босоніж у білій сорочці і темній довгій спідниці по воду до їхньої криниці. Така свіжа й рум’яна, мов ранкова квіточка. Опускає відро і краєчком ока зирить, чи не вигляне звідкись Іван.
«Бідна Маруська! – зітхнув Сила. – Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Треба ж було ще до зорі тікати від неминучої розправи. Що вона тепер подумає про мене? Що я розбишака й гульвіса…». На цьому слові Іван провалився в сон, нараз опинившись у себе вдома, де молодша сестричка несла до столу повну миску вареної картоплі, що так смачно пахне, аж слинку ковтаєш. З глечика ллється свіже молочко від їхньої вгодованої корівчини Сивулі. Ех, краса неземна!..
Добре виспавшись (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою), Іван прийшов на перон одним із перших. Робота була нехитра: брати лантухи та ящики і нести, куди накажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду й холоду вже ноги не простягнеш. А там буде видно.
Іван з легким серцем взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників.
Це зачепило за живе одного з них, кучерявого молодика в картузі зі зламаним посередині козирком, який почав глузувати: «Гляди, село, не надірвись! Бачили ми вже тут таких гонорових. Але всі кудись уже позникали».
Іван вирішив не зважати і, виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом. Як-не-як, у такому великому місті він був уперше.
Спочатку хотів віднайти вчорашнього знайомого – Міху Голого, аби той показав йому що тут до чого. Але проблукавши з півгодини вокзалом і поштовхавшись поміж продавцями коржиків, ремісниками, старцями та каліками, зрозумів, що в такому натовпі знайти Міху – марна справа. Тоді звернувся до малого обірванця, що канючив гроші в перехожих.
– Голий? Знаю такого, – примружив око обірванець. – А що пан хоче від нього? Може, я підсоблю?
Він зміряв Івана з голови до п’ят, прикидаючи, що з нього можна видурити.
– Та ні! Мені треба Міху, – відмахнувся Іван.
– Він вас сам знайде, як буде треба, – втратив інтерес до розмови малий обірванець і писклявим голосом почав знову благати перехожих: «Подайте копієчку бідному сироті!».