Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, а й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, а й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.
«Столичні новини», за посередництва Бідоськи і Томича, надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч.
Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився.
Та одного ранку до камери №37 увійшов старший слідчий Бенцик і просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не означає, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч.
Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні й пригладив волосся.
У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна вродлива пані. Її темно-синя сукня виблискувала, шелестіла і пахла.
– Мадам Бухенбах, – простягла вона Іванові свою ручку в чорній рукавичці. – Аделія.
Іван невміло її стиснув.
– Обережніше! – зойкнула мадам. Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: – А ви мені подобаєтесь. Це саме те, що потрібно. – Гірський ведмідь на прізвисько Іван Сила, – розсміялася вона. – Ну то я його забираю, чи як? – холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.
– Так-так, пані, – схопився той. – Ви внесли заставу, то ж…
– Ходімо, моя радосте, – мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а, взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю дрібними кроками, як і належить поважній дамі.
На вулиці вже пихкало заведене авто, яке відвезло їх до затишної вілли неподалік центру. Перед чепурним рожевим будиночком з колонами була розбита чудова клумба у вигляді серця, обрамленого самшитом.
– Це моя нірка, – пані кинула недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами «Цирк «БУХЕНБАХ». – Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, любий! Це чистий бізнес. Нічого особистого!
Вона запалила цигарку в довгому мундштуку.
– Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, – вона усміхнулася чарівною посмішкою. – А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? – вона наблизила своє личко впритул до Іванового, і від її парфумів у парубійка тьохнуло серце.
– Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте в мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, – мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. – Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте бліх, – посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.
– Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин, – Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом. – Циркачам не властиве почуття страху.
– Давайте контракт, – зітхнув Іван.
Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно, нудьга зелена, ще й темно, як у пляшці з чорнилом. Та й зрештою, які перспективи в нього навіть на волі? Знову вантажити вагони?
Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. Знаючі люди стверджують, що все й так прописано на небесах, а ми – тільки звичайні виконавці вищої волі.
А ви як гадаєте?