Мадам Бухенбах лютувала. Ще б пак! Їхній цирк уже втретє обкрадають. Вона дивилася на товстого Азара, що працював у шапіто вантажником-сторожем, як на шкідливу комаху, яку треба негайно знищити.
Напередодні Азар вкотре напився і не помітив, як вночі викрали найкращого рисака.
– На кому тепер скакатиме Фандіґо? Хіба на тобі, п’яна пико! – верещала мадам на всю вулицю.
Причмелений Азар лише знизував плечима і підтягав латані штани.
– Та я шо?! Я нічо, – белькотів він, розводячи руками.
– Та я знаю, що ти – ніщо! – пані Бухенбах вдарила кулачком по дверях зеленого вагончика. – Геть з моїх очей, нікчемна тля! Твоя зарплата, паршивцю, йде на користь фірми!
Вона важко сіла на дерев’яному порозі.
– Пандорський! – втраченим голосом гукнула мадам. – Напишіть два оголошення: приймаємо на нічну зміну коника і розшукуємо улюбленого сторожа. Ой! – схопилася вона за голову. – Ну ви мене зрозуміли. Здається, у мене починається мігрень.
Пандорський уже стояв біля власниці цирку зі склянкою води та рожевою піґулкою на тарілочці. У лацкані його чорного фрака квітла свіжа троянда.
– Мадам, – галантно промовив він. – Не хвилюйтеся. Пам’ятайте, що ваше здоров’я, а надто краса, не вартують ніяких коників. Навіть таких, яким був наш незабутній Альфонс.
– Ах, не крайте мені серце, коханий імпресаріо, – мадам Бухенбах сперлася на його руку і піднялася у вагончик.
На сьогоднішній виступ Іван Сила запросив старих друзів. З директрисою він домовився, що вони сядуть на вільні місця, а як ні – то постоять на гальорці.
Він помітно хвилювався, але коли побачив усю зміну вантажників на чолі з Міхою, то по-дружньому махнув їм рукою. Голий показав у відповідь кулаки. Мовляв, тримайся, старий, Привокзальна з тобою!
Іван придумав новий номер, і сьогодні його вперше показував. Він виходив на арену із залізним прутом на плечах, на якому висіло по двоє людей з кожного боку. Далі на очах глядачів Іван згинав залізяку у форму серця. Публіка шаленіла.
– Ну як вам «залізне серце?» – запитав він хлопців по закінченні вистави.
– Перша кл са! – гуділи вантажники. – Ми ледь долоні не повідбивали! А вони в нас, сам знаєш, зашкарублі від роботи.
– Ніколи б не повірив, що людина може таке виробляти з арматурою, – розгладжував вуса дядько Мотовило.
– Слухай, у вас що – кінь пропав? – раптом перервав балачку Голий. – Я оголошення прочитав.
– Еге, уночі вкрали, – зітхнув Іван.
– Та я його бачив! – ляснув він по плечу товариша. – Такий гарний, породистий коняка, білий в яблуках? – радісно уточнив радісний Голий. – Я ще подумав, звідки в цього старого злодюги Монція такий жеребець – з новою вуздечкою з блискучої шкіри, з мідними пряжками і цвяшками. Сьогодні на базарчику він хотів його сплавити.
Монці був однооким циганом, якого добре знав увесь вокзал та околиці. Тому товариство, не гаючись, подалося на темну, Богом забуту вулицю, де в глиняній халупі мешкав зі своєю чисельною родиною хвацький поціновувач коней.