Іван Сила приймав дорогого гостя.
Вуйко Микульцьо знову навідав сина у війську, а заодно вирішив дізнатися й про односельця. Тепер він сидів у вагончику і хвацько краяв чорний хліб із копченим салом, що так звабливо пахло димком рідної Верховини.
– Попробуй, синку, нашого харчу, – припрошував він, гучно кусаючи цибулю. – Мабуть, вже скучив за горами?
– Не рвіть, вуйку, серця, – зітхнув Іван.
Дізнавшись, що вдома все гаразд, він трохи заспокоївся. – А як там Маруся? – зважився запитати Іван. – Ну та, що біля нас живе.
– Петрикова? – хитро перепитав Микульцьо. – Оце вже з місяць, як віддалася. За Михайла Підлісного. Знаєш?
В Івана аж потемніло в очах. Хоч і не мав з Маруською до пуття нічого, але вона була для нього, мов ікона, котрій щовечора молився. Іван згадав, як подарував їй намисто із суниць і вони потім його разом уплітали під старою грушкою. А яку ця веселуха готувала підливу з грибами! Власну губу проковтнеш!
– Передайте їй оце, – Іван простяг срібний перстень, куплений ним відразу після перемоги на чемпіонаті. – Скажете, що від мене.
– Не журися, синку, – підморгнув Микульцьо. – Туга – лиха подруга! В тебе буде ще сотні таких Марусь.
Іван провів вуйка до потяга, передавши грошей батькові: «Хай тато зготують галушок зі шкварками для цілої вулиці. Оце буде свято на всеньке село!».
До цирку він повертався зажурений.
Дізнавшись, у чому річ, Міха аж за черево схопився від сміху.
– Ну ти даєш, старий! – зловтішався він. – Так ти тепер вільний! Розумієш, дурна твоя голова? Була б шия, а ярмо знайдеться! Цінуй свободу, поки вона в тебе є!
Бачачи, що Іван не реагує, він зайшов з іншого боку.
– Гаразд, оженимо, якщо тобі так кортить! Зробимо першим нареченим у столиці!
Це зачепило Івана за живе. Він схопив товариша за комір і високо підняв.
– Гей! – брикнувся в повітрі Міха. – Поклади, де взяв.
– І не подумаю, – навіть не повів бровою Сила.
Знаючи, що Іванової моці стане надовго, Голий змінив тактику.
– Дівчата! – загукав він до Ренати з Мілкою, котрі неподалік прали циркові костюми. – Наш богатир вирішив оженитися. Але не знає, котру з вас вибрати.
Циркачки захихотіли. Іван густо почервонів і відразу опустив товариша.
– Клоун! – проказав він.
– Якби ж то! – зітхнув Міха, поправляючи комір. – Заробляв би на манежі, як люди, а не на вахті.
– А я не проти! – раптом озвалася Мілка, і дівчата дзвінко засміялися. – А чого? Іван – хлопець хоч куди! Працьовитий, ще й скромний. Навіть сердиться, коли ним захоплюються. Сама бачила! Хай сватається!
Іван хотів якось віджартуватися у відповідь, але зіткнувся з поглядом танцівниці й осікся. Вона дивилася на нього якось по-особливому, і від цього його тілом наче пробігся розряд електричного струму. «Ба й справді», – раптом подумав він, але відразу ж відігнав від себе несподівану думку.
Та головне, що Міха свого домігся: Маруська назавжди покинула Іванове серце. Але тепер там оселилася інша. І від цього на душі спокійніше чомусь не стало.