Мадам Бухенбах була біліша за стіну.
– Вони прийдуть! – метушилася директриса, не знаючи за що хапатися. – Мій ведмедику, – звернулася вона до Сили, – ви маєте вигадати щось особливе. Сьогодні в нас будуть незвичайні гості.
Мадам піднялася навшпиньки і прошепотіла Іванові у вухо: «Сам пан Пре-зи-дент!».
– Я так хвилююся! Так хвилююся! – додала вона вголос.
Іван з Міхою вже півтори години думали про новий номер, однак у голову нічого не лізло.
– Ну що, до дідька, робити?! – роздратовано кинув Сила і вдарив долонею по цвяху, який небезпечно висунувся з дошки. Цвях з легкістю увійшов у розпилену ялину.
– Ану спробуй його витягти назад, – раптом загорівся Міха.
На жаль, цвях не було за що зачепити.
– Придумав! – раптом скочив Міха з ліжка і почав танцювати. – Але з тебе, «мій коханий ведмедику», – перекривив він мадам Бухенбах, – три слоники.
(Один слоник – це було коло довкола шатра на Івановій шиї з дикими вигуками і вихилясами).
– Добре, – всміхнувся Сила і нахилився до Міхи.
Президент Республіки випромінював незворушний спокій, як і належить особі такого рівня. Довкола нього сиділа охорона, що промацувала очима все шапіто. Президент дивився циркові номери, важко спираючись на ціпок обома руками і час від часу поправляв пенсне. Це вже був літній чоловік із сумним поглядом.
Він хотів відійти від державних справ, які вже не давали йому спати. А оскільки з дитинства любив цирк, то вирішив влаштувати собі маленьке свято.
Іван Сила показував новий номер. Він вганяв у дошку велетенські цвяхи долонею.
– Хто бажає повторити? – запропонував Пандорський глядачам. – Спробуйте й побачите!
На арену вибрався сільський здоров’яга, але, видно, трохи захмелілий, бо похитувався. Він упевнено луснув по цвяху долонею, скрикнув і схопився за руку. Далі заперечливо мотнув головою і поліз назад на своє місце.
Сила взяв дошку в руки і припав до неї ротом.
– Що він робить? – почали перешіптуватися глядачі.
Але за секунду збагнули: Сила витягав гігантські цвяхи… зубами. Вони падали йому до ніг один за одним. Президент задумано погладжував акуратну борідку. Охоронці між собою здивовано переглядалися, а зала просто скаженіла.
– Браво! – чулося звідусіль.
– Молодець!
– Ну й Сила!
Президенту сподобався цирк «Бухенбах», тож він вирішив сфотографуватися на пам’ять.
– Хай зроблять знімок із тим здорованем, – показав він шкіряною рукавичкою на Івана. – Я вітаю вас із прекрасним виступом, – простяг президент руку парубійкові. – Я пречудово відпочив.
Фотограф блискав спалахом, а мадам Бухенбах ледь не зомлівала від щастя.
– І мене! І мене! – робила вона знаки, щоб її сфотографували в колі Президента. Той це помітив, усміхнувся і підкликав мадам Бухенбах до себе.
– Молодий чоловіче, у вас прекрасне майбутнє, – промовив Президент на прощання Іванові. – Я ніколи не помиляюся, повірте моєму досвіду. У вас є юнацька щирість, безпосередність почуттів і, звісно, неймовірні природні здібності. Але найголовніше – це те, що ми маємо в своєму серці. Тож нехай ваше серце й надалі залишається таким же відкритим для світу, яким побачив його я.
Президент у минулому був професором університету, а тому висловлювався високим стилем.
Гадаю, це можна було йому вибачити, зважаючи на поважний вік.
Через тиждень Іван отримав розкішний конверт із написом «Адміністрація Президента». У ньому було фото, на якому президент тиснув йому руку. На звороті було написано: «Іванові Силі, котрий прославляє Республіку. Із вдячністю». Це був почерк президента.