– Смертельний номер! Уперше в світі! Прошу зберігати абсолютну тишу! – оголосив сяючий Пандорський у білій шовковій сорочці та чорному фраку.
Промінь прожектора вихопив Івана Силу, який неквапливо прямував до центру арени. Позаду нього Фандіґо з Міхою тягли кам’яну брилу. Згодом вони принесли й два великі молоти.
Публіка нетерпляче совалася на сидіннях. Дрібно забили барабани.
– Ну що в цьому такого? – хитро примружився Пандорський. – Розтовчуть брилу молотами. Ха! Та це всі можуть!
Він викликав на манеж двох добровольців. Іван потис їм руку і вручив по кувалді. По цирку пробігся смішок. Тут Іван ліг на землю, а брилу звалив собі на груди. Пандорський повідомив, що вони повинні її розтовкти на циркачеві.
Зала зойкнула, а найнетерплячіші навіть повставали й зацмокали язиками. Перший удар був несміливий і глухо відлунював у серцях сотень глядачів. Бачачи, що Іван усміхається, здоровані почали лупити сильніше, з усієї моці. Врешті, аж на четвертому десятку ударів, камінь розколовся на частини.
Іван встав, обтрусився і підняв догори руки. В цирку коїлося щось неймовірне. Свист, крики, ґвалт, тупотіння!
Щаслива Аделія Бухенбах спостерігала за дійством з-за куліс. До неї підбіг захеканий панок у капелюсі:
– Мадам, ми пропонуємо вашому Силі завтра поборотися з найсильнішою людиною Баварії. Гонорар – найвищий із можливих. Окрім того, ваш цирк здобуде чудову рекламу.
Мадам Бухенбах запросила гостя обговорити ділову пропозицію до свого вагончика. За чверть години вони вийшли, обоє задоволені. Залишалося тільки переконати Івана Силу.
Увечері мадам поправила зачіску, намастила тіло найкращими парфумами, одягла рожеву сукню з глибоким декольте і наказала Пандорському покликати Івана.
– Сідайте, мій гірський ведмедику! – ласкаво запросила вона його на маленьку канапу біля себе. – Я вітаю вас із чудовим виступом.
Вона відкоркувала пляшку шампанського.
– За такий успіх годиться випити!
Іван хотів лише пригубити келих, але мадам пальчиком притримувала дно бокала доти, доки він його не перехилив.
– Ось так, мій незрівнянний, – вона сиділа зовсім близько, і від її погляду, запаху й тепла в Івана паморочилася голова. – Коханий ведмедику, у мене є до вас одна пропозиція, – губами вона майже торкалася його обличчя.
– Яка? – насилу видихнув Іван.
– Поборотися з найсильнішою людиною Баварії, – вона дивилася йому просто в очі.
– Ви ж знаєте, що я зарікся боротися на сцені, – відповів тихо Іван.
– Але хтось мусить відстояти честь нашої Республіки, – мадам звабливо усміхнулася, а тоді підійшла до дверей і зачинила їх на ключ.
– Пані Аделіє… – Іван не знав, що робити. Раптом він згадав Мілку і рішуче піднявся з канапи. – Пані, я мушу йти.
– Невже я тобі не подобаюсь? – мадам стала впритул біля нього й почала повільно виймати шпильки зі своєї складної зачіски.
– Ви просто чарівні, – спромігся Іван на комплімент. – Але Мілка…
– Що?! Мілка? Ха-ха-ха! – розреготалася вона. Її м’яке волосся водограєм розсипалося по плечах. – Ти порівнюєш мене з цією шмаркачкою? – вона налила собі повний келих.
– Мадам, я вийду завтра боротися заради вас, – вирішив парубійко рятувати ситуацію, – і заради Республіки. Тому сьогодні мені треба відпочити, – він відчинив двері вагончика і зник у темряві.
– Хлопчисько! Що він розуміє в жінках! – розчарована мадам Бухенбах допила пляшку сама.